Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь"

class="p1">— Ех ти! А ще до сивого волосу дожив! Скнару Плюшкіна не знаєш, того, що погано годує людей?

— А! латаний, латаний! — скрикнув мужик. Був ним доданий ще іменник до слова латаний, дуже вдалий, але не вживаний у світській розмові, а тому ми його проминемо. А втім, можна догадуватись, що цей іменник висловлений був дуже влучно, бо Чичиков, хоч мужик давно вже зник з очей і далеко від’їхали вперед, проте все ще посміхався, сидячи на бричці. Висловлюється сильно російський народ! І коли нагородить кого слівцем, то піде воно йому в рід і потомство, потягне він його з собою і на службу, і у відставку, і в Петербург, і на край світу. І хоч як уже потім хитруй і вшляхетнюй своє прозвище, хоч примусь пишущих людців виводити його за найману плату від давнєкнязівського роду, ніщо не допоможе: кракне само за себе прозвище на все своє вороняче горло і скаже ясно, звідки вилетіла пташка. Промовлене влучно, все одно що писане, — сокирою не вирубується. А яке ж то буває влучне все те, що вийшло з глибини Русі, де немає ні німецьких, ні чухонських, ні всяких інших племен, а все сам-самородок, живий і меткий російський розум, що не лазить за словом до кишені, не висиджує його, як квочка курчат, а вліпить відразу, як пашпорт на вічне посідання, і нема чого додавати потім, який у тебе ніс або губи: однією рисою змальований ти з ніг до голови.

Яка незчисленна безліч церков, монастирів з банями, верхами, хрестами розсипана по святій благочестивій Русі, така незчисленна безліч племен, поколінь, народів товпиться, майорить і метається по лицю землі. І всякий народ, що носить у собі запоруку сил, повний творчих здібностей душі, своєї яскравої осібності й інших дарів Божих, своєрідно відзначився кожен своїм власним словом, що ним висловлюючи яку тільки є річ, відбиває в цьому вислові частину власного свого характеру. Серцевіданням і мудрим пізнанням життя озветься слово британця; легким чепуруном блисне й розвіється недовговічне слово француза; вигадливо складе своє, не кожному приступне, розумно-кощаве слово німець; але немає слова, що було б таке замашне, метке, що так вирвалося б з-під самого серця, так би кипіло й мінилося, як влучно сказане російське слово.

Глава шоста

Колись давно, в літа моєї юності, в літа мого дитинства, що промайнуло без вороття, мені було весело під’їжджати уперше до незнайомого місця: байдуже, чи було то сільце, бідне повітове містечко, чи село, слобідка — цікавого багато відкривав у ньому дитячий цікавий погляд. Кожна будівля, все, що тільки носило на собі знаменування якоїсь помітної особливості, усе спиняло мене і вражало. Чи кам’яний казенний будинок відомої архітектури з половиною фальшивих вікон, що один-однісінький стирчав серед бревенчастої тесаної купи одноповерхових міщанських обивательських домиків; чи кругла, правильна баня, вся оббита листовим білим залізом, піднесена над вибіленою, як сніг, новою церквою; чи ринок, чи франт повітовий, що здибався серед міста, — нічого не минала свіжа тонка увага, і, виткнувши носа з похідної повозки своєї, я дивився і на небачений доти покрій якого-небудь сурдута, і на дерев’яні ящики із цвяхами, з сіркою, що жовтіла віддалік, з родзинками й милом, що миготіли з дверей овочевої крамниці разом з банками висохлих московських цукерок; дививсь і на піхотного, що йшов збоку, офіцера, занесеного бог знає з якої губернії в повітову нудьгу; і на купця, що промайнув у сибірці[105] на бігунках, — і линув думками за ними в бідне життя їхнє. Повітовий чиновник пройде повз — я вже й задумувався: куди він іде, чи на вечірку до якогось свого брата, чи просто до себе додому, щоб, посидівши з півгодини на ґанку, поки не зовсім ще смеркло, сісти за ранню вечерю з матусею, з дружиною, з сестрою дружини і всією родиною; і про що буде мова в них у той час, коли дворова дівка в намисті або хлопець у товстій куртці внесе, вже після супу, лойову свічку в довговічному домашньому свічнику. Під’їжджаючи до села якогось поміщика, я цікаво дивився на високу, вузьку дерев’яну дзвіницю або на широку, стару, темну дерев’яну церкву. Принадливо мигтіли мені здалека, крізь зелень дерев, червоний дах і білі димарі поміщицького будинку, і я чекав нетерпляче, поки розступляться на обидва боки сади, що його застували, і він покажеться весь зі своїм, тоді — на жаль! — зовсім неутертим виглядом, і по ньому намагався я вгадати: хто такий сам поміщик, чи товстий він, і чи сини в нього, чи аж шестеро дочок із дзвінким дівочим сміхом, розвагами й неодмінною красунею меншою сестричкою, і чи кароокі вони, і чи веселун він сам, чи похмурий, як вересень в останніх днях, дивиться в календар і говорить про нудні для юності жито та пшеницю.

Тепер байдуже під’їжджаю до всякого незнайомого села і байдуже дивлюся на його утертий вигляд; моєму схолоднілому зорові неприємно, мені не смішно, і те, що збудило б у минулі роки живий рух на обличчі, сміх і нескінченні розмови, те проминає тепер мимо, і безприхильне мовчання заховують мої незрушні уста. О моя юність! О моя свіжість!

Поки Чичиков думав і внутрішньо посміхався з прозвища, яке приточили мужики Плюшкінові, він не помітив, як в’їхав у середину просторого села з безліччю хат та вулиць. Проте незабаром дав помітити йому це прездоровий поштовх, спричинений бервенчастою бруківкою, перед якою міська кам’яна була ніщо. Це бервення, як фортеп’янні клавіші, піднімалось то вгору, то вниз, і необачний їздець набував або ґулю на потилицю, або синю пляму на лоб, або ж траплялось своїми власними зубами відкусити преболяче хвостик власного ж язика. Якусь особливу ветхість помітив він у всіх сільських будівлях: дерево на хатах було темне й старе, багато дахів просвічувало, як решето; на деяких залишився самий гребінь угорі та лати по боках у вигляді ребер. Здається, самі хазяїни поздирали з них дранку і ґонт, міркуючи, і, звичайно, справедливо, що в дощ хати не криють, а за погоди й так не тече, бабитися ж у ній нема чого, коли є простір і в шинку, і на великому шляху, — одно слово, де хочеш. Вікна в хатах були без шибок, деякі позатикані ганчір’ям або свитою; балкончики під дахами з поручнями, невідомо для яких причин роблені в деяких руських ізбах, покривились і почорніли навіть немальовниче. Поза хатами тяглися