Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

Біля кожної людини лежало кілька сухих гілок. Один чоловік узяв таку гілку і кинув у багаття. За секунду так зробив другий. Потім третій. Вони кидали гілки в багаття по черзі, доки черга знову не підійшла до першого.

- Ідемо на другий захід? - запитала Дезіре.

Максуд миттєво повернувся до неї і виставив руку в застережливому жесті. Вона задерла підборіддя. Він не буде їй вказувати!

- Чотири Химерниці. Один скелет та один луксор. - заговорив спокійним низьким голосом чоловік, який сидів спиною до них.

Він повільно підвівся, і тепер Дезіре зрозуміла, що ця людина мала великий зріст. Вище Максуда. Можливо, як той величезний воїн, якого Максуд скрізь тягав за собою. Така ж сіра шкіра, як і у решти. І речі висіли на ньому вільно. Як мішок на жердині. Ні, тепер стало помітно, що на ньому одягнено багато різних хитромудрих одежинок, обмотаних навколо тіла, щоб створити видимість нормального обрису фігури. Мабуть, він був дуже худий. Її не проведеш.

Чоловік обернувся. Дезіре була готова присягнутися, що побачила на його обличчі вираз подиву.

- Ти хто такий? - спитав він, дивлячись на Максуда.

Як відповідати на таке запитання?

- Ми прийшли поговорити з вами. Всі ми. Відклич морок від моїх людей. - вимогливих ноток не було чути в голосі воїна.

Він говорив із ледь помітним натиском.

- А якщо не відкличу? - сіре обличчя підняло брови.

- Тоді ми підемо.

- Ти ризикуєш втратити підтримку похмурих через парочку звичайнісіньких людинин? Ти насправді готовий через них втратити можливість набрати в свою армію драйтлів, сильніших за твоїх Химерниць? - і виклик залунав у його голосі.

- У свою армію я набиратиму тільки тих, кого сам захочу там бачити. І ніяк не терпітиму, щоб мої з'єднання спрямовували один проти одного свої сили. - Максуд говорив із сильнішим натиском.

Стало зрозуміло, що він не має наміру поступатися. Сандрін напружилася. Будь-якої миті вона була готова запалити очі. Ще подивимося, хто сильніший. Поведінка Максуда зацікавила драйтла. Він трохи схилив голову, вивчаючи людину, що стояла перед ним.

- Хто ти? - ще раз спитав він.

  Максуду останнім часом ставили це запитання занадто часто. Але він знайшов універсальну відповідь, яка підходить у всіх випадках.

- Я людина.

З кола сидячих один знову кинув гілку в багаття. Той, що сидів поруч із нім, зробив те саме. І так по колу. Сандрін уже вдруге спостерігала цю картину. Так само, як і вперше, всі кинули гілку в багаття, крім одного. Того, що зараз розмовляв. Відразу вона відчула, як тиск на голову, який вона відчувала від початку зустрічі, спав. Повільно щось відпускало її, поки зовсім не зникло.

- Поки ми тобі повіримо. - сказав той, що вже стояв.

Сандрін перевела погляд на Максуда. Здавалося, що він не збирається реагувати на слова співрозмовника. Перемовник із нього так собі. Повисла мовчанка. Знову. Сандрін все ж таки сподівалася на те, що Максуд знає, що робить. Вона переживала тільки через те, щоб Дезіре не почала влазити в розмову.

- Що ви можете нам запропонувати? - чоловік окинув поглядом усю групу.

- Силу. - коротко відповів Максуд.

Сандрін зітхнула. На щастя, після паузи воїн продовжив.

- Ти і твої драйтли відчують, що значить бути могутніми. А заразом очистимо світ від амаліонів.

Якби її зараз не бачили, то Сандрін голосно вилаялася б. А ще ці драйтли. Вона читала про них у якійсь книзі божевільного. Драйтл біля вогнища знову кинув гілку у вогонь. Все почалося наново. Дезіре закотила очі і відвернулася. Краще поспостерігати за нудним пейзажем, який не змінювався, мабуть, останню тисячу років, аніж дивитися, як вони кидають гілки у вогонь. Знову. Або дивитися, як та дівка піднімається із землі і висмикує траву із волосся. Як селючка. Коли останній з драйтлів завершив нудну довгу процедуру, один з них сказав:

- Іди.

- Амаліонів треба зупинити. Якщо цього не зробити, то вони завоюють увесь світ. У живих не залишать нікого. Вони врахували помилки минулого. Не чекай від них, що тебе помилують. - Максуд говорив невимушено та спокійно.

- Амаліони ненавидять людининів. - коротко сказав темноволосий драйтл, виділивши останнє слово.

- Амаліони ненавидять усіх. - Максуд також виділив останнє слово.

- Тоді… що завадить людям зробити те саме? - спитав худий у чорному одязі.

- Скільки років ми не чіпаємо драйтлів? Людство ніколи не ставило собі за мету знищити вас. - пояснив воїн.

- Амаліони теж.

- Все змінилось. Хіба Перші не сказали тобі? - Максуд підняв брови, а потім схилив голову в роздумах. - Хм, може, не вважали вас досить важливими.

Запанувала мовчанка. Сандрін відчула напругу. Чи то тиск на голову, що вона відчувала вже давно. Ні. Зараз вона відчула, що пристрасті розпалювалися. Драйтл біля багаття кинув гілку в багаття. О, Звід. Єдність забирай ці багаття з їхніми гілками. Дезіре надула щоки і випустила повітря, вона потерла лоб рукою. Потім все обличчя. Їй було так нецікаво, що вона навіть обернулася подивитися на решту їхньої компанії, що вже приходила до тями і піднімалася на ноги. Сандрін не оберталася, за звуками обтрушування вона зрозуміла, що Жазель та інші вже не підвладні дії мороку. Химерниця зауважила, що вже двоє драйтлів не кинули гілок у вогонь. Той, що говорив із ними, і ще один. Той інший драйтл підвівся:

- Іди. Ти збрехав нам двічі. - він зробив паузу. - Ми думаємо, що слова про Перших - черговий твій трюк.

Максуд хмикнув.

- Подумайте краще над тим, що я не збрехав вам жодного разу. А мої слова про Перших — лише здогад.

Воїн розвернувся і пішов геть. Химерниці не одразу зрозуміли, що розмова закінчена. Ще секунду вони дивилися на сірі обличчя. Потім, повз свою волю, переглянулися. Дезіре зустрілася поглядом із Сандрін. Вони дивилися одна одній у вічі. Потім синхронно розвернулися всередину, так і не зводячи одна з одної очей, і однією широкою лінією попрямували за Максудом. Сандрін та Дезіре. Пліч-о-пліч.