Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         В наступну хвилину до Родіона підійшла молода, чорноволоса дівчина в окулярах. Красунею її назвати зовсім не можна, та й одягнута вона була в старі лахи. Обличчя в неї було надто широке, а кінчик носу мав червоний відтінок. Очі були дуже виснажені; талія (якщо це слово, звичайно, тут буде доречним) зовсім не мала пропорційності щодо тіла. Ні, вона не була гладкою, але майже нічого не видавало в ній жіночності, за винятком хіба що тоненьких брів та дивного, притаманного гордим молодим дівчатам, байдужого погляду. Все ж, і надто молодою вона не була – на вигляд їй не менше тридцяти п’яти. Родіон не звернув спочатку на неї уваги, але коли вона також приткнулася носом до щілин, щоб побачити посудини, він дещо збентежився. І збентежився зовсім не її зовнішністю – в ті хвилини він не бажав і чути про солодку хіть, – йому не сподобалось, що жінка не була завита в хустинку. Родіон вважав надто легковажними до релігії тих осіб жіночої статі, які в необхідних для цього місцях не завивались. Тож, відчувши себе вже людиною, яка завдяки таїнствам стала на праведний путь, він вирішив, що вже може судити, чи правильно людина поступає, та може докоряти їй за неправильність.

         – В такі святі місця прийнято ходити в хустинці.

         У відповідь жінка тільки підняла брови, чим здається, також докоряла Родіону за прискіпливість. Проте сказала вона наступне:

         – Якби-ж то в мене були на неї гроші…

         Родіон на це не відповів. Він лиш у печальному розумінні опустив погляд та розвернувся, щоб не бачити бідну панну. На жаль, грошей з собою він не мав, та й слова в нього закінчилися. Тут Родіон відчував, що той короткий ефект від Божої благодаті губиться в нього, й він вже сходить з праведного путі своїм мовчанням. Він згадав про те, що колись говорив Валентині: «Мовчання теж гріх». Проте що тут скажеш?

         – Вибачте мене, з собою я грошей не маю. Тож, може, словами вам поможу, – пошепки промовив Родіон Михайлович.

         В цей час жона знову повела бровами, наче очікувала, що цей старий не залишить таке непорозуміння. Вона навіть легенько всміхнулась.

         – Та все добре, – відповіла вона, – не треба слів. Ви ж правильно сказали. Як вас зовуть?

         – Родіон. А ви ніколи про мене не чули?

         Вона знов всміхнулась.

         – Не чула. Ви, видно по вашій бороді, працюєте в лаврі?

         – Так, так, – коротко посміявся Родіон Михайлович. – Я працюю в іконописній. Але зараз розмовляти не можу. Не для цього сюди приходив.

         – Зрозуміло. Тоді я чекатиму вас на вулиці. Мені, якщо чесно, правда потрібні гроші.

         Родіон Михайлович сильно здивувався, коли жінка попрямувала до виходу з печер. Адже виходить, що вона заходила сюди не для того, щоб прикластись до мощів, а наче навмисне для того, щоб зустрітись та поговорити з ним. Родіон одразу згадав про фотографію, й чомусь підозра зараз випала на цю панночку.

         Ми не будемо зараз описувати інші мощі, до яких також прикладався Родіон Михайлович, адже їх було аж 49. За винятком скажемо, хіба що, за мощі Іллі Муромця, до яких потрібно йти дуже далеко, втім рака в нього була особлива –закрита у свого роду саркофагу з його обличчям, дужим тілом та рукою, в якій він тримав меча. Також можна обмовитись про нещасних, котрі на колінах (подекуди в печерах стояли килимки) побивались перед мощами в святій, та насправді чудотворній надії; та про монахів, що поблизу розпису стіни в райських тонах солодко співали:

Помощи, яже от Тебе требующия не презри, Дево,

Поющия и превозносящая Тя во веки

         Тоді група ззаду підхоплювала високим тоном:

Пресвятая Богородице, спаси нас

         Так-от і вийшов з дальніх печер Родіон Михайлович. Хоч зараз описували ми це не так детально, бо насправді він там пробув близько півгодини, ревно прикладаючись до кожного угодника, та часом молячись із монахами. Все ж, захеканий від кількадесят пройдених сходинок, він вийшов на вулицю, де небо вже сутеніло. Тим не менш, знайома пані зустріла його. Вона, видно, сильно зраділа, коли побачила іконописця. Її очі спалахнули від нетерплячки.

         – Родіоне, ви навіть не уявляєте, в якому становищі я опинилась.

         – І давно ви в цьому… становищі? – поцікавився Родіон Михайлович.

         – М… Вже більше тижня.

         – Де ж ви спите?

         – Та он… (показала пальцем кудись в сторону воріт лаври) я на Арсенальній сплю. Біля входу.

         – Аж на Арсенальній? А сюди ходите молитись?

         – Ходжу. Не кожен день, бо проходити сотні кроків не дуже, знаєте, легко…

         – Зрозуміло. То скільки б вам було достатньо?

         – Ну може, всього лише триста гривень. Не більше. Тут є кафе «Львівські круасани», теж на Арсенальній. Я там раз була. Там дуже смачно. Я б хотіла ще хоч раз туди сходити.

         Вона поправила комірець сорочки Родіона Михайловича. Той здивувався, відійшов на крок, та лиш з усмішкою в очах погладжував свою бороду. Він давно вже не відчував подібного – щоб будь-яка особа протилежної статі робила щось подібне до залицяння. Родіон відчув, як падає на нього тяжкий гріх похоті. Він сказав: