Читати книгу - "Жах на вулиці В’язнів"

кілька матеріалів гахнути у вашу газетівку. У неї, звичайно, тираж ніякий і все таке, але сказали — треба. А я що? Я чоловік маленький, от і виконую. Ну то як, старий?..

Я вдаю вагання, хоча насправді вже вирішив. Від зайвої тисячі відмовлятися ніколи не варто. Не зробиш ти, вони знайдуть іншого. Свого в будь-якому разі вони досягнуть, а от надмірна чесність просто позбавить тебе заробітку. А те, що тираж малий, — це пусте. У них своїх газет зі значно більшими накладами вистачає. Тільки от у нашої імідж ще не зіпсований. Замовні матеріали рідко з’являються. От, а тут є шанс одним ударом двох зайців — гепнути по довірі до газети, це раз, ну, і заодно потрібну інформацію провести, певно, когось замочити.

— Ти не переживай. Там все чікі-чікі! Є свідки, усьо як має бути. Як то кажуть, комар носа, хі-хі. Ну, кажи щось, старий! Колись! Вирішуй!

Клятий проноза! Почуваюся від нього залежним, а це завжди бісить.

— Які будуть гарантії в мене? Ну, що я таки стану власником статуетки Гонгадзе? І грошиків у придачу?

— Ти що, старий, не віриш мені?

— Чого ж, старий, вірю. Але застрахуватися треба. Мій варіант — уранці стільці, себто премія, увечері…

— А як тоді я…

— А ти що, мені не віриш?.. Передоплата це називається. Крім того, є ж засоби впливу й ти про них чудово знаєш…

Він думає, вагається, нарешті знаходить компромісний варіант.

— Там є кілька матеріалів, я тобі завтра принесу. Домовимося так: ти друкуєш перший із обіцянкою продовжити… Робиш на тиждень паузу. А тоді якраз і приспіє річниця зникнення Гонгадзе та вручення премії. А далі… ти продовжуєш, як й обіцяв. А далі…

Він мрійливо дивиться в даль.

— А далі? — вдаю я викінченого кретина.

— А далі вибори, — трохи роздратовано каже він: я обірвав його мрії.

На тому й домовилися. Я все ж почувався не зовсім надійно. Із цими хлопцями ніколи напевно не знаєш, де тобі підлаштують каверзу.

Однак цього разу мене несподівано не «кинули» — мабуть, на опублікованому мною компроматі їм справді йшлося.

На нагородження зігнали цілий натовп: школярі, студенти, викладачі, чиновники. Випадкова знайома студентка всміхається: «Нас для масовки сюди з пар загнали. Прийшов декан, щось пошепотівся з викладачем, і той пообіцяв зробити перекличку після. Щоб ніхто не втік. Але половина наших все одно змилася».

Організатори трохи перестаралися — дехто стоїть, усім не вистачило місць. Нагороди вручає сам губернатор, пафос його промов проймає до сліз, в унісон здригаються серця кожного справжнього громадянина.

— …Це прізвище вже стало для нас символом, символом правди та незаангажованості. У нашій області влада завжди турбувалася про журналістів, дбала про їхній соціальний захист, належне матеріальне забезпечення…

Я обдмухую з піджака котячі ворсинки. Марко сидить поруч і йорзає на стільці. Він ображений і заздрить. Він сподівався отримати цей приз сам. Він чомусь наївно вірив, що журі чесно зважить на його непідкупність, а нападки на губернатора повважає особливою заслугою. Дзуськи, старий, ти геть божевільний, якщо віриш у казки про демократію та справедливість. У будь-якому разі ти теж не заслуговував на цей приз, як на нього не заслуговував ніхто. Для цього треба принаймні дізнатися щось таке, за що тебе теж одразу замочать, ще не встигнеш ти й рота роззявити.

А говорити відверто про речі, що лежать на поверхні й про які люди й без тебе знають, — це пусте, пшик…

— І, нарешті, перша премія…

Я раптом розумію, що щось не так, що мене могли надурити й тоді це все (навіть мій піджак) матиме вигляд точнісінько весілля, із якого втекла разом із коханцем наречена. Знервовано дивлюся на голову журі, який ховає від мене погляд. Може, таки передумали? Спирає подих, чую своє прізвище й, відчуваючи, що почервонів, підводжуся…

Марко ненависно дивиться на мене.

Я йду до сцени та слухаю всю ту їхню біліберду, так звану мотивацію.

Губернатор тисне мені руку, усміхається камерам, нас знімкують разом, я поруч із цим велетом як пігмей. Його грузьке тіло ледь обертається, під ногами важко рипить паркет. Я стискаю статуетку з зображенням Гонгадзе, вклоняюся натовпу та рушаю до трибуни, щоб сказати кілька обов’язкових слів, які наготував звечора.

— Шановні джентльмени й джентльменки, леді та ледянки, пани й панянки!

У залі смішок.

— Є певні правила, умовності. Своєрідні суспільні закони. Один із них твердить, що на таких показових акціях номінант повинен, отримавши нагороду, вийти сюди й дякувати, слізно всім дякувати. Як, скажімо, це роблять на церемоніях нагородження оскарами. Дякувати крізь сльози та яскраву сліпучо-білу тридцятидвохзубу усмішку. Дякувати родичам і друзям, знайомим і присутнім, родичам знайомих і друзям присутніх. Усім, усім, усім, хто є на землі! Шестимільярдному вулику на ймення планета Земля… — я зітхнув і подивився в зал: ніхто не сміявся; одні куняли, інші тікали, треті здивовано округляли очі. Губернатор дивився на мене, грізно насупивши брови. Час від часу він запитально й вимогливо зиркав на голову журі, який був ні в сих ні в тих. — Але я не буду всміхатися! — випалив я. — Не буду, і край! Не тому, звісно, що я є антисоціальним елементом, боронь Боже! Причина тут навіть не в моєму надмірному нарцисизмі або бажанні виокремитися, зовсім ні; такі суспільно некомфортні риси мені не властиві. Просто… — я зробив паузу, набрав у легені якнайбільше повітря й видихнув. — Просто в мене жовті зуби.

Хтось засміявся.

— Не смішно! — раптом зло відрубав я, потім, трохи заспокоївшись, продовжив. — Але не подумайте, що я виправдовуюся, аби уникнути подяк. Я не можу не подякувати великому другові преси, нашому губернаторові, (оплески в залі) і журі, яке… — я не завершив цього речення, бо не зміг прочитати своїх каракулів. — Дякую всім за надану мені можливість. Я, знаєте, надаю перевагу можливості над дійсністю, адже можливість безмежна, ідеальна, яскрава, об’ємна, яка мені чи вам завгодна, тоді як дійсність пласка, сіра, засліплена, як я зараз, прожекторами, пошматована, вульгарна, нецікава. Дійсна, урешті-решт… Сьогодні я втратив кавалок можливості, який пожерла реальність. Тому мені трохи сумно… Наостанок ще кілька подяк: присутнім дякую за присутність, уважним — за увагу!..

Тиша й темінь…

Частина 15

Повертається Неля. Віктор знову йде на кухню, причиняючи за собою двері. Знову чути, як сваряться — проте тепер не кричать, а майже сичать. Що говорять — не чути. Ловлю себе на тому, що стає цікаво. Наближаюся до дверей, аж раптом вони прочиняються.

— Збирайся, — каже мені Віктор.