Читати книгу - "Попіл і Світло, Кіра Найт"

Глава 23. Вогняні очі

Кіра

Я стояла, як нерухома статуя, перед паломниками і вдивлялася в їхні обличчя. Сьогодні їх було більше, ніж зазвичай. Жінки, чоловіки, діти та старці. Швидко переводячи погляд з одного обличчя на інше, я раптом зупинилася. Спробувавши відновити дихання, що збилося, я мало не впала, насилу утримавши своє тіло в нерухомому стані. Швидко закліпавши я знову глянула на того, чиє обличчя вибило мене з колії. Його обличчя.. ні, справа не просто в обличчі. Його очі горіли. Я могла заприсягтися, що бачила тонкі язики полум'я в очах, у яких не було білка. Тільки чорнота та вогонь. За мить світ потемнів перед моїми очима.

 

“О, хто повернувся! - почувся голос із темряви. - Кіра?.. Таааак, діло дрянь. Кіра! Ану прийшла до тями, швидко. КІРА!”

“Та не сплю я..” - почувся мій голос і я одразу осіклась. За такий фамільярний тон я вже могла отримати десяток інших ударів палицею по спині.

Темрява поступово розсіювалась і я побачила перед собою дуже блідого чоловіка в чорному костюмі та з смолянисто чорним довгим волоссям, яке було зібрано в хвіст. 

“Ви... Ви хто, сер?” - максимально чемно видавила я.

“Як усе запущено…” - пробурчав він, уважно вдивляючись у мої очі. Тільки зараз я зрозуміла, що його обличчя знаходитися буквально в парі сантиметрів від мого і різко відсторонилася. На це чоловік тільки видав короткий смішок і підвівся.

“Де я?” - мій голос пролунав хрипко. - “Мені тут не можна бути. Я мушу повернутися!”

“Заспокойся, крихітко. Ти все там, де й була. Лежиш на кам'яній підлозі в якомусь… хм, а це цікаво. Отже ти знайшла останню Світоч?”

“Я не розумію..” - я сіла на підлозі і затулила голову руками. - “Хто ви? Що вам потрібно від мене?”

“Кіра! Кіро, стій! Не відсторонюйся від мене!” - мене схопили за плечі і почали трясти, але я не звертала на це уваги. 

 

Через пару хвилин голос чоловіка стих, а його доторки до моїх плечей і зовсім зникли. Повільно я розплющила очі.

Я й справді лежала на підлозі, а в роті був солонуватий металевий смак крові. Жерці вигнали всіх із зали паломництва і вже оточили мене. Помітивши, що я заворушилася, один нахилився до мого обличчя і уважно зазирнув у вічі - єдине, що було видно крізь маску і вуаль.

Не помітивши, як я раптом опинилась на твердому дерев'яному стільці за столом, а навпроти стояв один із жерців.

— Що сталося? - твердим голосом спитав жрець, а його голос луною відбився від кам'яних стін.

Я впізнала цей голос. Хоч і вони були всі в однакових балахонах, але саме людина з цим голосом так часто била мене.

— Якийсь чоловік у сьогоднішній групі. Він дивно дивився на мене.

— Ти впала і зірвала паломництво парафіян через те, що хтось дивно дивився на тебе? - мало не прогарчав він, а його голос набатом ударив всередині моєї голови.

— Ні, сер. Просто після цього погляду все навколо мене попливло. Я намагалася втриматись на ногах, але світ потемнів. Я навіть не зрозуміла, що впала.

— Ти хочеш мене вивести?! - він ударив кулаками об стіл і нахилився до мене.

— Ні, сер! Я говорю правду! Я б не стала брехати вам!

Кілька хвилин він мовчав, дивлячись у мої очі.

— Завтра ти маєш піднести Світоч. Тільки завдяки цьому я відстрочу твоє покарання. Але потім ... - він підніс палець до мого обличчя, і мені чомусь захотілося відкусити йому цей палець. Чорт, що за думки? Відкусити? По-перше - на мені маска! А по-друге - відкусити?! - Потім тобі будуть непереливки! - закінчив він і вийшов з кімнати, грюкнувши дверима.

Мене залишили ночувати в камері, щоб я відновилася перед вознесінням Світочі. Знаючи, що поїсти мені дадуть не раніше завтрашнього дня, я сперлася спиною на стіну і постаралася заснути.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍