Читати книгу - "Попіл і Світло, Кіра Найт"

Глава 22. Жерці Світла

Люди завжди бояться того, що не розуміють. І, на жаль, майже завжди хочуть це знищити.  Багато хто помічав інші види, які сусідствовали на цій планеті разом з людьми. Довгі віки точилася війна, допоки інші види не стали на межі винищення. Їх намагались зохопити, поневолити, дізнатись межу їх сили і знищити. Тож, з часом, кіцуне, фенікси, банші, гідри та перевертні відсторонились від світу людей.

Першими зникли гідри. Ви думали, що велике королівство Атлантида сама пішла на дно? Чи вулкани просто поснули, і через це майже перестали вивергатись? Що ж, все трохи складніше… 

Проте мисливці досі полювали, досі були поглинуті своєю місією про одновладне панування людей на нашій любій планеті. Сотні років в них пішли на те, щоб звести популяцію інших розумних видів на планеті до критичного мінімуму, а їхнім тріумфом було спалення священного для перевертнів лісу Йенардін. І, хоч Орден Мисливців і розколовся, утворивши Орден Відьмаків, які прагнули навпаки захистити те, що лишилось від древніх фендріан та Первородних, від величних цивілізацій Чистих та общин звернених, та не всі колишні Мисливці були з цим згодні.

Гнані і засуджені, останні Мисливці знайшли собі новий прихисток в серці холодної пустелі Сибіру. Саме там вони зібрались навколо древнього кам’яного храму, ніби їх туди притягнуло їх єство і ненависть. В цьому храмі, в його недрях вони знайшли свою мету та сили до нової боротьби, рухомі ненавистю та ледь не фанатичною тягою. Рухомі потаємним бажанням отримати сили інших рас та володарювати в цьому світі. 

Вони знайшли те, що було найважливішою опорою їх раси. Те, що давало їм більше сил, ніж коли б то не було. Те, що мало направляти їх до Світла, але було заплямовано, осквернено диким бажанням нести смерть. 

Вони знайшли Світоч. Світоч Людей. 

З новими, незвіданими їм раніше, силами, самоназвана Церква Світла почала з новим запалом відловлювати, вивчати та знищувати інші види, які прагнули просто жити. Все нові люди доєднувались до лав цієї кривавої Церкви, а з часом все більше прочан стало приходити до Світоча в пошуках сил та зцілення. 

Проте незабаром їхня мета дещо змінилася. Ні, не сама по собі змінилась, звісно. Нічого не відбувається просто так. Її змінила запалена Світоч Кіцуне. Її змінила Кіра. 

Щойно одна зі Світочей запалилась вперше, за тисячі років, Світоч Людей пробудилась. Весь гнів, вся ненависть, якою її наповнювали думки людей навколо, спотворила древнього духа, що мирно спав до цього. Мета Церкви змінилась, рухома бажанням духа, навіяним йому у довгому сні. Полювання відкрилося знов. Проте тепер метою були не звернені, чи чисті. Не інші види, а та, що поєднує їх всі у собі. 

Довгі роки дух Світочі Людей стежив за Первородною. За тою, чия сила виходила за межі навіть її титулу і не піддавалась розумінню древнього духа. І саме в ній він побачив новий шлях до своєї мети - особистого господства у світі.  І він надав їй особливу роль у своєму плані.

Коли солдати Церкви скинули Кіру в океан і вона вмирала - дух відчув це, як і відчули всі види на цій планеті. Адже вмирала остання жива фендріанка. І вона таки отримала свою смерть, свій спокій. Хоч і ненадовго. Жерці Світла витягли її і доправили до штаб квартири в Сибірі. Доправили прямо до Світочі і до кривавого, оскверненого духа.

Чи варто казати, яким було їх здивування, коли дівчина знову ожила? 

О, це потребує окремої енциклопеції з людських емоцій. Та й, відверто кажучи, не тільки людських. Дух був так само шокований, адже весь світ відчув смерть фендріанки, знаної також як Первородної. Проте вона тут, жива, зла, але тут, прямо біля кристалу Світочі. 

За допомогою постійних ін'єкцій аконіту, а пізніше і аконіту в їжі та воді, яку давали Кірі, жерці крок за кроком почали промивати їй мізки, як робили і сотні разів до того зі зверненими. Її тіло перестало відновлюватися, а з часом і розум змарнів, через що вона не пам'ятала нічого до того, як потрапила до жерців. Ті вбили в голову Кіри, що вона напівбожество і має перебувати в цих стінах, спати і жити біля Світочі. Згодом, коли Кіра перестала вириватися, знову почали приходити паломники. Їхні рани зцілювалися, поки як у Кіри з'являлися нові шрами, рубці і опіки від «уроків» жерців, коли вона не корилася їм. Її били за кожне слово невпопад, за кожен зайвий крок чи погляд. Ставили клеймо розпеченим залізом, коли вона виривалася, не даючи набрати в колби свою кров, яку регулярно викачували. Все це робилось заради плану духа, який хотів увібрати всю силу цієї дівчини. Силу, межі якої він не розумів. Силу, яку та так відчайдушно не хотіла віддавати, як і не хотіла помирати. 

Жерці пояснювали, що їй не можна відкривати себе ні перед ким через її “божественне” походження. На її тілі цілодобово був щільний костюм із білої тканини, а на обличчі маска з вуаллю, обвита десятком гарних ланцюжків, які закріплювалися майже не видимими замочками і не дозволяли її зняти. Годували Кіру внутрішньовенно, тож з роками носіння маски стало чимось звичним. Невід'ємний.

Образ доповнювали лише браслети, які срібними зміями обвили її руки. Давно, коли вона тільки-но потрапила до жерців - ті намагалися зняти їх, про що свідчили шрами на руках навколо металу. Нині ж вони були закриті тканиною її одягу і тільки перед сном, коли ніхто не бачив, Кіра могла розглядати ці браслети, думаючи про їх і своє походження.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍