Читати книгу - "Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя"

І це справді так — особливо коли йдеться про вчителів. Але не тільки — це справджується й для кожного з нас.

Надто часто роботодавці вигадують способи, щоб порахувати й виміряти нашу цінність, однак зазвичай ці методи дуже далекі від того, що насправді важливе. Нас «вимірюють» звітами, атестаціями, критикою, кількістю вироблених деталей, цифрами продажів, кількістю відвідувачів, яким надано послуги, кліками на сайті. Я пам’ятаю редактора, який рахував підписи під газетними статтями, щоб дізнатися, скільки матеріалів написав той чи інший автор. Це змушувало репортерів тремтіти від страху. Чи справді цифри такі важливі? Звітність багато важить, однак не все можна порахувати.

Те, чого ми варті, прагнуть виміряти не тільки наші керівники. Іноді ми робимо це й власноруч. Ми постійно знаходимо способи вимірювати власну цінність поза межами себе, і нам ніколи не вдається виправдати власних сподівань. Ми повсякчас перевіряємо кількість друзів та фоловерів у Facebook і Twitter. Колись я рахувала кількість телефонних дзвінків та електронних листів, які отримувала після виходу колонки, щоб зрозуміти, наскільки вона важлива. Та насправді неможливо виміряти любов, яку ми вкладаємо у свою роботу, або цінність, що її бачать у кожному з нас інші.

Не все, що зараховується, можна порахувати. На початку моєї журналістської кар’єри один редактор дав нам прочитати історію, яку я ніколи не забуду. Її передавали численним журналістам для ознайомлення. Якось на Різдво репортер Ел Мартінес допізна працював у редакції «Oakland Tribune». Він писав про хлопчика, який помирав від лейкемії. Хочете дізнатися, про що мріяв цей хлопчина? Про свіжі персики.

Таке просте й маленьке бажання.

То була ідеальна жаліслива історія для читачів, які читатимуть газету різдвяного ранку. Репортер набирав текст на комп’ютері, коли об 11-й вечора задзвонив телефон. Редактор відділу міських новин запитав, над чим він працює. Репортер розповів про хлопчика, який помирає, про персики, про те, що зараз знайти свіжі персики неможливо, однак історія хороша. Для цієї статті відвели місце на першій сторінці — те, на яке прагне потрапити будь-який журналіст, справжнє мірило величі, якої можна досягти в редакції.

Редактор запитав, скільки часу залишилося в цього хлопчика. Репортер відповів: «Мало. Можливо, кілька днів». Після довгої паузи редактор мовив: «Знайди для хлопця персики».

Репортер уже пробував це зробити. Він обдзвонив усі крамниці, але для персиків був не сезон. Однак редактор наполягав. Обдзвони весь світ, якщо треба. Зроби все, що можеш.

Репортер поспіхом телефонував, дедлайн був близько, і нарешті трапилося справжнє диво: він знайшов персики і домовився, що їх доправлять літаком. У нього майже не лишилося часу, щоб дописати статтю. Дедлайн висів над ним, мов меч, коли редактор знову зателефонував і попросив відвезти персики хлопчикові. Репортер сказав, що не має часу, адже йому треба було починати писати нову статтю, щоб вона потрапила до газети.

«Я не казав тобі, що мені потрібна стаття. Я сказав, що потрібні персики для хлопчика», — зауважив редактор.

Хлопчик отримав свої персики. Читачі — історію. Репортер — статтю зі своїм підписом. А ми — важливий урок: зазвичай зараховується не наша робота, а людяність, яку ми в неї вкладаємо.

Урок 26

Не плутай свою роботу зі своєю цінністю

Дивовижно, як непомітно підкрадається до тебе День батька, коли твого тата вже немає поряд.

Ти забуваєш про наближення цього дня, а тоді — гоп! — і він уже настав. Ти проходиш повз секцію з листівками в крамниці, зупиняєшся, щоб вибрати листівку, а тоді усвідомлюєш, що тобі нема кому її надіслати.

Мого тата немає на цьому світі вже 16 років, але я досі чую його голос і відчуваю його — всюди. Ніколи не забуду зимовий вечір, коли я позичила в нього машину й пізно поверталася додому. Надворі була справжня хурделиця, і дороги майже не було видно. До нашого будинку залишився один квартал, коли я побачила ледь помітну фігуру, яка брела посеред дороги. Той, хто вийшов надвір у таку негоду, мав би бути несповна розуму!

То був мій батько.

Він ніс обігрівач родині, яка мешкала за кілька кварталів від нашого дому. У них не було опалення. Вони покликали тата полагодити котел, однак йому не вдалося це зробити, і він відніс їм один із наших обігрівачів.

Ось таким батьком він був.

Його сестра Кейт якось розповіла нам, що в нього зовсім не було дитинства. Він завжди працював — навіть коли був малим. У сім’ї він був найстаршим сином, і це означало, що тягар відповідальності завжди лягав на його плечі. Якось на нього накричали за те, що він дав коням зайве зерно, коли вони голодували під час Великої депресії. Мабуть, його серце просто розривалося, коли він бачив, як вони змарніли.

Мої тьоті розповіли мені про той день, коли вони втратили свою ферму. Вони сиділи в будинку і слухали, як аукціоніст продає все, що їм належало і що вони так любили, починаючи з будинку та коней і закінчуючи кукурудзою, що росла на полях. Цю кукурудзу посадив мій батько, Том Бретт. Тоді йому було лише двадцять. Аукціоніст сказав, що 690 доларів із продажу кукурудзи належать татові.

Він витратив ці гроші на перший внесок за напіврозвалений будинок біля залізничних колій на вулиці Сікамор у Равенні, штат Огайо. Вони могли дозволити собі лише таке житло. Сусіди навіть не могли припустити, що хтось наважиться туди переїхати. Мій тато з братами вигнали з хатини всіх «тварюк», а потім викопали погріб. На другому поверсі була одна спальня, і вони перетворили її на три кімнати.

Час спливав, а мої тато й мама продовжували жити в тому будинку. Батько добудовував нові кімнати, коли в сім’ї народжувалися діти.

Мій батько ніколи не думав про те, щоб продовжити навчатися. Він залишив школу після восьмого класу, щоб підтримувати родину. Усе своє життя він носив сорочки із синіми комірцями, а з задньої кишені штанів завжди стирчала червона хустина, якою він витирав із лоба піт. Лише одного разу він покинув своє маленьке містечко — щоб узяти участь у великій війні. Під час Другої світової він був стрільцем хвостової вогневої установки і здійснив понад 30 вильотів. Він не міг стримати сліз щоразу, коли хтось із нас від’їжджав до великого міста, наприклад Нью-Йорка, Фінікса, Чикаго чи навіть Клівленда. Якби його воля — ми б усі й досі жили в Равенні.

Мій батько був справжнім трудоголіком. У нього не