Читати книгу - "Грона гніву"

був гарним, сумлінним робітником і міг би стати хорошим чоловіком. Він випивав досить, але не забагато; бився, коли було треба, і ніколи не вихвалявся. Він тихо сидів під час збору, та все ж зумів отримати повагу й там, його впізнавали.

Якби дядькові Джонові не було п’ятдесяти років, один з природних старійшин сім’ї волів би не сидіти на почесному місці поруч з водієм. Джон волів би, щоб там сиділа Ружа Шаронська. Але це було неможливо, бо Ружа була молодою, причому жінка. Але дядько Джон сидів неспокійно, його очі дивилися тоскно й стурбовано, а худе сильне тіло не могло розслабитися. Майже всякчас стіна самотності відчужувала дядька Джона від людей і від бажань. Він мало їв, не пив і жив удівцем. Але приборкані жадання зростали, накопичувалися й урешті вибухали. Тоді він жадібно ковтав їжу, доки не падав хворим, або напивався джейку[6] чи віскі, доки не перетворювався на прибитого паралітика з червоними сльозливими очима, або пожадливо знімав шльондр у Саллісо. Про нього розповідали, як він поїхав просто до Шоуні, й затягнув до ліжка одразу трьох повій, і годину перчив ці тіла, які завчено відповідали на його рухи. Але коли його жадання вдовольнялися, Джонові знову ставало сумно, соромно і самотньо. Він ховався від людей і намагався обдарувати їх, щоб нести добро. Тоді він прокрадався до хатин і залишав там пакетики жувальної гумки для дітей, тоді він пиляв іншим дерева й не брав за те плати. Тоді він роздавав іншим усе, що в нього було: сідло, коня, пару нових черевиків. Ніхто не міг заговорити до нього, тому що він тікав, або якщо й стрічався на вулиці, то наче ховався до мушлі й лише позирав переляканими очима. Смерть дружини й подальша самотність лишили на ньому тавро, випекли почуття провини й сорому і неподоланну самоту. Але було таке, чого він не міг уникнути. Як один з голів родини, він повинен був і керувати, і тепер йому доводилося сидіти на почесному місці поруч з водієм.

Троє чоловіків сиділи похмуро, повертаючись додому закуреним шляхом. Ел, схилившись над кермом, поглядав туди-сюди — на щиток приладів, на амперметр, спостерігаючи за голкою, яка підозріло смикалась, і чатував за рівнем пального та індикатором тепла. Його розум був каталогом хиб і підозрілих речей в автомобілів. Він дослухався до виття, яке, може, означало те, що в задньому мості скінчилося мастило; дослухався до поршнів, які здіймалися вгору-вниз. Він тримав руку на важелі коробки передач, відчуваючи, як рухаються шестерні. Натиснувши гальмо, відпускав зчеплення, щоб перевірити гальмівні колодки. Може, траплялося, що Ел грішив, як козел, але тепер ніс відповідальність — відповідальність за машину, за її хід, за її технічне обслуговування. Як щось піде не так, це буде його провина, і хоча ніхто не скаже, Ел усе одно знатиме, що винен він. І він перевіряв машину, стежив за нею, дослухався до неї. І обличчя в нього було серйозне і відповідальне. І всі поважали Ела, поважали його відповідальність. Навіть батько, лідер, не гордував потримати гайкового ключа й послухати Елові вказівки.

Усі вони зморилися. Руті й Вінфілд зморилися безперервно спостерігати стільки руху, стільки облич, стільки боротися, аби випрохувати лакричні льодяники; вони зморилися від захвату, який викликав у них дядько Джон, що крадькома пхав їм у кишені жувальну гумку.

І чоловіки сиділи в кріслах утомлені, сердиті та засмучені, бо отримали всього-на-всього вісімнадцять доларів за всю рухомість, вивезену з ферми,— за коней, фургон, інвентар і всі хатні меблі. Вісімнадцять доларів. Вони боролися з покупцем, сперечались, але враз охололи, коли скупник раптом утратив інтерес до торгу й заявив, що нічого не візьме ні за яку ціну. Вони були переможені, повіривши йому, і погодилися на два долари менше, ніж пропонувалося спочатку. І тепер вони були втомлені й налякані, бо зіткнулися з системою, незрозумілою їм, і зазнали поразки. Вони знали, що шори й фургон коштують набагато дорожче. Вони знали, що скупник отримає за це набагато більше, але не знали, яким чином так зробити самим. Товарознавство було таємницею для них.

Ел, поглядаючи то на дорогу, то на щиток, сказав:

— Цей хлопець не місцевий. Не по-нашому говорить. І одежа геть не як у нас.

Батько пояснив:

— Коли я до крамниці завітав, де залізний товар продається, то побалакав з деякими знайомими. Кажуть, отакі приїздять просто скуповувати все, що продаємо до від’їзду. Кажуть, добрий хосен з того одержали. Але що поробиш. Мо’, Томмі тре’ було поїхати. Либонь, у нього б краще вийшло.

— Так оцей і брати ніц не хтів,— сказав Джон.— Що нам — назад усе тягти було?

— І ті, кого я знав, товкли мені те саме,— погодився батько.— Казали, скупники завше так роблять. Отак-о людей залякують. Ми просто не знали, як поводитися. Мама засмутиться. Розлютиться — і засмутиться.

Ел спитав:

— Тату, а коли ви плануєте виїжджати?

— Не знаю. Поговоримо про це ввечері, так ліпше. Такий радий, що Том повернувся. Це мене так тішить. Том молодець.

— Татку,— мовив Ел,— тут дехто казав, що Тома умовно випустили, він підписку дав. І сказали: це значить, якщо він штат покине, поїде кудись, його знову схоплять і на три роки засадять.

Батько остовпів:

— Що вони кажуть? Значить, знають, що кажуть? А мо’, це просто балакня?

— Не знаю,— відповів Ел.— Просто тут так казали. А я не виказав, що він мій брат. Просто стояв поряд і слухав.

Батько мовив:

— Ісусе Христе, сподіваюся, це не так! Том нам потрібен. Я в нього сам запитаю. У нас і так стільки клопоту, тре’ ще, аби на нас полювали. Сподіваюся, це неправда. Тре’ з ним як слід побалакати.

Дядько Джон озвався:

— Том сам усе знає.

Вони замовкли, доки вантажівка їхала, гуркочучи, по дорозі. Двигун був гучний, деталі в ньому бряжчали, а гальмівні тяги деренчали. Колеса дерев’яно рипіли, і з отвору радіаторної кришки вихоплювався тонкий струмінь пари. Вантажівка здіймала стовпи червоного пилу, який курився за нею. Вони здолали останній підйом, коли сонце тільки наполовину сіло за обрій, і під’їхали додому на смерканні. Гальма рипнули, і це відбилось як сигнал в Еловій свідомості: ліва накладка накрилася.

Руті й Вінфілд з криками видерлися на борти вантажівки й зістрибнули на землю. Вони кричали: «Де він? Де Том?» І тоді побачили його: стояв біля дверей, і збентежено зупинились, а потім повільно підійшли