Читати книгу - "Там, де пахне мигдалем , Syringa"

Глава 5

Коли Аня закінчила свою зміну і вийшла з магазину, на вулиці вже сутеніло. Вона ще раз поглянула на телефон, але від Каміля не було жодних нових повідомлень. “Дивно”, — подумала вона. Він мав приїхати, він мав чекати її тут, можливо, навіть нервово переминатися з ноги на ногу, як завжди, коли хвилювався. Але його не було.

Аня вдивлялася в дорогу, прислухаючись до кожного звуку машини, яка проїжджала повз. Нарешті неподалік загальмував знайомий автомобіль. Але замість Каміля з нього вийшов хтось інший. Високий чоловік у темному пальті, з легким нахилом голови, наче зважуючи кожен рух. Його обличчя частково ховалося у сутінках, але щось у його поставі здавалося знайомим.

— Ви Аня? — запитав він, його голос був низьким і виразним, але з акцентом, який вона не змогла відразу розпізнати.

— Так… — відповіла вона, напружено стискаючи ремінець сумки.

— Каміль затримується. Мене попросили вас підвезти.

Аня недовірливо звузила очі.

— І хто ж ви?

Чоловік ледь помітно усміхнувся, нахиливши голову набік.

— Друг.

— А у цього “друга” є ім’я?

— Називайте мене Омар.

Аня піджала губи. Щось у його тоні здавалося жартівливим, але водночас в ньому було відчуття, що цей чоловік знає більше, ніж говорить.

— Ну що ж, Омаре, — зітхнула вона, — сподіваюся, у вас не звичка підбирати незнайомих жінок на нічних вулицях?

— Лише тих, про кого мене просять подбати, — відповів він, відчиняючи для неї двері авто.

Щось підказувало Ані, що цей вечір може стати ще цікавішим, ніж вона очікувала.
Аня сіла в машину, краєм ока спостерігаючи за Омаром. Він виглядав… занадто спокійним. Тип людей, які знають більше, ніж говорять, і завжди тримають туз у рукаві.

— Каміль сказав, куди ви їдете? — запитала вона, пристібаючи пасок безпеки.

— Він просто сказав, що ви точно захочете поїхати зі мною, — відповів Омар, заводячи двигун.

— А я вже в машині, значить, мав рацію, — пожартувала Аня, намагаючись зрозуміти, чи варто їй тривожитися.

Омар посміхнувся куточком губ, але нічого не відповів.

Машина плавно вирушила в дорогу. За вікном пропливали знайомі вулиці, які поступово змінювалися на менш людні. Аня помітила це, і в її голові одразу ввімкнулося внутрішнє “стоп”.

— Куди ми їдемо?

— До Каміля, — спокійно відповів Омар.

— А точніше?

— Терплячість — цінна якість.

Аня закотила очі.

— Ви завжди такий загадковий?

— Тільки з цікавими людьми.

— Ну, дякую, звісно, але я не з тих, хто спокійно сидить, поки мене везуть невідомо куди.

Омар коротко глянув на неї.

— Якщо вам так спокійніше, Каміль скоро сам вам подзвонить.

Як на замовлення, телефон Ані завібрував у руках. Каміль.

— Каміль, що відбувається? — одразу випалила вона.

— Не переживай, люба, я просто трохи затримався. Омар — мій старий друг, довіряй йому, добре?

— Каміль, я їду чорт-зна-куди з твоїм таємничим другом, а ти кажеш “довіряй йому”?

— Все під контролем, обіцяю. Ти тільки… будь готова до сюрпризу.

Аня підозріло примружилася.

— Сподіваюся, що це не ще одна твоя дивна схема з випробуванням моєї вірності?

Каміль засміявся.

— О ні, кохана, цього разу щось інше. Просто насолоджуйся поїздкою.

Аня зітхнула і подивилася на Омара, який, здавалося, веселився ще більше, ніж Каміль.

— І як часто ти береш участь у його планах?

— Достатньо часто, щоб знати: якщо він каже “будь готова до сюрпризу” — це буде щось справді цікаве.

Аня не була впевнена, тішитися їй чи хвилюватися. Але одне було точно — спокійного вечора сьогодні не буде.
Машина виїхала за межі міста. Вечірнє небо темнішало, вогні Будапешта залишилися позаду, а Аня починала все більше сумніватися, що це якась невинна витівка Каміля.

— Ми точно їдемо до нього? — нарешті не витримала вона.

— А ти боїшся? — Омар кинув на неї швидкий погляд у дзеркало заднього виду.

— Я просто не люблю, коли зі мною грають у квести без моєї згоди.

Омар лише загадково посміхнувся.

— Ти ж знаєш, що Каміль ніколи не дасть тебе скривдити.

Це правда, і саме тому Аня не зістрибнула з машини десь на світлофорі. Але ця гра в загадки починала їй набридати.

Вони звернули з головної дороги і поїхали в сторону пагорбів. Тут було темніше, ліхтарів майже не було, лише світло фар розрізало нічний морок.

Аж раптом перед ними з’явилася велика будівля. Старовинний особняк, освітлений теплими жовтими ліхтарями. Біля входу стояли кілька автомобілів, і навіть здалеку було видно, що всередині щось відбувається.

— Що це? — Аня вже нічого не розуміла.

— Вечірка.

— Чия?

— Каміля.

— Він орендував цілий маєток?

— В нього був особливий привід.

Аня відкрила рот, щоб ще щось сказати, але в цей момент їй на телефон прийшло повідомлення.

Каміль:
Ти тут?

Вона не встигла відповісти, бо перед машиною відчинилися великі дубові двері, і на порозі з’явився Каміль. Він був у класичному костюмі, виглядав приголомшливо — і явно був у чудовому настрої.

Омар заглушив мотор, а Каміль, не чекаючи, поки Аня вийде, підійшов до машини, відчинив дверцята і, нахилившись, простягнув їй руку.

— Вітаю, люба. Сподіваюся, ти готова до пригод.

Аня скептично підняла брову.

— У мене є вибір?

— Ти завжди маєш вибір. Але я дуже сподіваюся, що ти не відмовишся.

Вона все ще не розуміла, що відбувається, але її цікавість була сильнішою за сумніви.

— Гаразд, Каміль. Що ти знову вигадав?

Каміль лукаво посміхнувся і, не відпускаючи її руки, повів усередину.

— Ходімо. Все побачиш сама.
Аня ступила через поріг і відразу відчула, що потрапила в інший світ. Освітлений м’яким світлом люстр і настінних свічників, маєток здавався місцем, де легко забути про час. Високі стелі, важкі оксамитові штори кольору глибокого бордо, антикварні меблі, картини у позолочених рамах. Повітря було наповнене ароматом деревини, легкими нотками вина і солодкого диму від каміна, що потріскував у дальньому кінці зали.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍