Читати книгу - "Танок драконів"

Обов’язок, честь, жага слави... але зовсім не кохання. Квентинові потрібні були дракони, а не Данерис.

— Ви його не знали, сер. Він...

— Він мертвий, Дринку,— зіп’явся на ноги Айронвуд.— Балачками його не повернеш. Клетус і Вілл теж мертві. Тому стули свого клятого рота, поки я тобі не зацідив кулаком,— сказав Здоровань і обернувся до Селмі.— Що ви збираєтеся робити з нами?

— Скагаз Гирявий хоче вас повісити. Ви вбили чотирьох його вояків. Чотирьох вояків королеви. Двоє з них були вільновідпущениками, які супроводжували її світлість від самого Астапора.

Айронвуд не здивувався.

— Маєте на увазі бестій, ага. Я вбив лише одного, з головою василіска. Решту прикінчили перекупні мечі. Але це не має значення, я розумію.

— Ми захищали Квентина,— втрутився Дринквотер.— Ми...

— Цить, Дринку. Він сам знає,— сказав здоровань-лицар і знов обернувся до сера Баристана.— Ви б до нас не приходили поговорити, якби збиралися повісити. Тож вішати не будете, ні?

— Ні,— мовив Селмі. «А цей не такий тупий, яким здається».— Мені ви потрібні живими, а не мертвими. Послужите мені — і я знайду корабель, який доправить вас назад у Дорн, щоб ви повернули кості княжича Квентина його лорду-батькові.

— Вічно ці кораблі! — скривився сер Арчибальд.— Але, звісно, завезти Квента додому треба. Що вам від нас потрібно, сер?

— Ваші мечі.

— У вас тисячі мечів.

— Вільновідпущеники королеви ще не нюхали крові. Перекупним мечам я не довіряю. Незаплямовані — хоробрі солдати... але не воїни. Не лицарі,— він зробив паузу.— Що сталося, коли ви спробували забрати драконів? Розкажіть мені.

Дорняни обмінялися поглядом. Тоді заговорив Дринквотер:

— Квентин сказав Пошарпаному Правителю, що зможе їх контролювати. Сказав, що це у нього у крові. У ньому є таргарієнська кров.

— Кров од крові дракона.

— Так. Перекупні мечі мали допомогти нам закувати драконів у ланцюги, щоб відвезти їх на причал.

— Руб’я домовився за корабель,— сказав Айронвуд.— Великий — на той раз, якщо вдасться взяти обох драконів. А Квент збирався на одному летіти,— він глянув на свої забинтовані руки.— Але щойно ми туди зайшли, як збагнули, що нічого не вийде. Дракони геть шалені. Ланцюги... кругом упереміш з потовченими кістками валялися обривки ланцюгів, великих ланцюгів, з ланками завбільшки з голову. Квент, Семеро спасіть його, мав такий вигляд, наче зараз обісреться. Каґо й Мерис не сліпі — вони також це побачили. Один з арбалетників вистрілив. Може, вони від самого початку хотіли повбивати драконів, а нас використали тільки для того, щоб до них дістатися. З Руб’ям ніколи не вгадаєш. Та хай там як, але це була дурниця. Стріла тільки роздрочила драконів, а вони й так були не в найкращому гуморі. А тоді... а тоді все полетіло шкереберть.

— І звіяних вітром як звіяло,— сказав сер Герис.— Квент, весь охоплений полум’ям, верещав, а їх і слід захолов. Втекли і Каґо, і Гарна Мерис — усі, крім мерця.

— А ти чого очікував, Дринку? Коти ловлять мишей, свині бабраються у болоті, а перекупний меч тікає, коли найбільше потрібен. Це не їхня провина. Це їхня природа.

— Він правду каже,— мовив сер Баристан.— А що княжич пообіцяв Пошарпаному Правителю в обмін на допомогу?

Відповіді він не отримав. Сер Герис подивився на сера Арчибальда. Сер Арчибальд відводив погляд — дивився то на руки, то в підлогу, то на двері.

— Пентос,— сам сказав сер Баристан.— Він пообіцяв їм Пентос. Кажіть. Жодні ваші слова вже не допоможуть і не зашкодять княжичу Квентину.

— Ага,— нещасним голосом підтвердив сер Арчибальд.— То був Пентос. І вони підписали папір.

«Тут відкриваються деякі можливості».

— У нас у підземеллях досі сидять звіяні вітром. Фальшиві дезертири.

— Я пам’ятаю,— сказав Айронвуд.— Гангерфорд, Солом’яний і решта. Серед них були й непогані перекупні мечі. Але декому смерть би точно не завадила. То до чого тут вони?

— Я збираюся відіслати їх назад до Пошарпаного Правителя. А з ними і вас. Вас буде двоє серед тисяч. На вашу присутність у юнкайському таборі ніхто не зверне уваги. Я хочу, щоб ви передали Пошарпаному Правителю повідомлення. Перекажете йому, що вас послав я і що я говорю від імені королеви. Перекажете йому, що ми згодні віддати йому те, що він так хоче, якщо він поверне нам заручників цілими й неушкодженими.

Сер Арчибальд скривився.

— Руб’я-і-Рам’я радше віддасть нас Гарній Мерис. Він не погодиться.

— А чому ні? Завдання доволі просте...— («Порівняно з викраденням драконів»).— Я сам одного разу так вивів батька королеви з Сутінь-долу.

— Це у Вестеросі,— сказав Герис Дринквотер.

— А це в Міріні.

— Арч своїми руками і меча не втримає.

— Йому й не потрібно. З вами ж, якщо не помиляюся, будуть перекупні мечі.

Герис Дринквотер відкинув з чола густу чуприну, вибілену сонцем.

— Дасте нам трохи часту обговорити це між собою?

— Ні,— озвався Селмі.

— Я згоден,— промовив сер Арчибальд,— якщо не треба буде нікуди плисти на кораблі. І Дринк теж погодиться. Він сам ще про це не знає, але погодиться,— вишкірився він.

І — справа зроблена.

«Принаймні легка частина справи»,— думав Баристан Селмі, здійснюючи довгий підйом назад на верхівку піраміди. Важку частину він передав у руки дорнян. Його дідусь вжахнувся б. Але дорняни — лицарі, бодай номінально, хоча лише Айронвуд — це справжня криця. А Дринквотер — це миле личко, балакучий язичок і гарне волосся.

Заки літній лицар повернувся в покої королеви нагорі піраміди, тіло княжича Квентина вже забрали. Коли він увійшов, шестеро юних чашників гралися в якусь дитячу гру, сидячи на підлозі й по черзі розкручуючи кинджал. Коли він зупинявся, у того, на кого він був націлений, відрізали пасмо волосся. В дитинстві, у Жнивовиці, сер Баристан і сам грався в цю гру з кузенами... хоча у Вестеросі, наскільки він пригадував, були ще й поцілунки.

— Баказе,— покликав він,— кубок вина, будь ласка. Гражаре, Азаку, станьте на дверях. Я очікую на зелену грацію. Щойно вона прибуде, проведіть її до мене. А доти не турбуйте мене.

— Як накажете, лорде-правице,— скочив на ноги Азак.

Сер Баристан вийшов на терасу. Дощ ущух, хоча небо й досі було затягнуте синювато-сірими хмарами, що затуляли призахідне сонце, яке котилося в Невільничу бухту. З почорнілого каміння Газкарової піраміди досі піднімалися цівки диму, нагадуючи підхоплені вітром стрічки. Далеко на сході,