Читати книгу - "Буря Мечів"

він нервово ковтнув, а тоді повів далі.— Джоне, чи може брехня бути шляхетною, якщо брешуть... зі шляхетною метою?

— Гадаю, все залежить від брехні й від мети,— глянув на Сема Джон.— Але я б не радив. Ти для брехні не створений, Семе. Ти червонієш, пищиш і затинаєшся.

— Так,— сказав Сем,— але в листі я можу і збрехати. З пером у руці я почуваюся краще. Була в мене... думка. Коли тут усе трохи владнається, я подумав, може, для Жиллі краще... Я подумав, може, відіслати її у Сурмосхил? До матері, сестер і мого... мого б-б-батька. Якби Жиллі сказала, що малюк мій...— він знову почервонів.— Мама його точно захоче, я знаю. Знайде для Жиллі місце, яку-небудь службу, це ж буде не так важко, як у Крастера. А лорд Р-Рендил, він... він цього в житті не скаже вголос. Але може і порадіти, що я зробив байстрюка якійсь дикунці. Це бодай буде доказом, що я чоловік, спав із жінкою і зробив їй дитину. Він якось мені сказав, що я й помру незайманим, що жодна жінка ніколи... ну, розумієш... Джоне, якби я так вчинив, якби я так написав... це було би шляхетно? Тоді у хлопчика буде інше життя...

— Рости байстрюком в оселі дідуся? — здвигнув плечима Джон.— Це великою мірою залежатиме від твого батька й від того, яким виявиться хлопчик. Якщо він піде в тебе...

— Не піде. Справжній його батько — Крастер. А ти ж його бачив, він був твердий, як старий пеньок, а Жиллі міцніша, ніж може видатися на перший погляд.

— Якщо хлопець виявить здібності до меча чи списа, йому бодай місце в замковій варті знайдеться,— сказав Джон.— Таке вже бувало, що байстрюки ставали зброєносцями, а потім і в лицарі висвячувалися. Та слід пересвідчитися, що Жиллі зможе свою роль зіграти переконливо. З того, що ти мені розповідав про лорда Рендила, я роблю висновок, що він не попустить нікому, якщо викриє брехню.

На сходах за дверима вежі теж стояли чатові. Але це вже були люди короля: Сем швидко навчився їх розрізняти. Люди короля були грубуваті й нешанобливі, як і всі солдати, а люди королеви були ревно віддані Мелісандрі Ашайській та її Царю світла.

— Ти знову на вишкіл? — спитав Сем, перетинаючи двір.— Чи варто так багато тренуватися, поки нога ще не до кінця загоїлася?

— А чим мені ще зайнятися? — знизав плечима Джон.— Марш мене від обов’язків відсторонив: боїться, що я все-таки перекинчик.

— У це вірить хіба кілька людей,— запевнив його Сем.— Сер Алісер і його друзі. Але більшість братів знають, що це не так. І король Станіс знає, можу закластися. Ти ж йому приніс Ріжок зими й полонив сина Манса Рейдера.

— Тільки й того, що я боронив Вал і немовля від мародерів, коли порозбігалися дикуни, й захищав їх, поки не з’явилися розвідники. Нікого я не полонив. Своїх людей король Станіс добре тримає в руках, це видно. Дозволяє їм трохи пограбувати, але я чув про зґвалтування лише трьох дикунок, та й то солдатів, які це зробили, кастрували. Мабуть, мені слід було рубати дикунів, коли вони тікали. Сер Алісер мені закидає, що я оголив меча лише для того, щоб захистити наших ворогів. Я не зміг убити Манса Рейдера, каже він, бо був у спілці з ним.

— Це тільки сер Алісер,— сказав Сем.— А всі знають, що він за один.

Шляхетне походження, лицарство й довга служба у Варті давали серу Алісеру Торну всі підстави претендувати на посаду лорда-командувача, та його зневажали майже всі вояки, яких він як військовий інструктор тренував за ці роки. Його ім’я теж було серед претендентів, звісно, та коли першого дня він заледве посів шосте місце, а на другий день ще й утратив голоси, Торн сам зняв свою кандидатуру на користь лорда Джаноса Слінта.

— Люди бачать одне: сер Алісер — лицар шляхетного роду, законнороджений, а я — байстрюк, який убив Кворина Піврукого і злягався зі списосудженою. «Варг» — ось як мене називають. Та як я можу бути варгом без вовка, я тебе питаю? — у Джона сіпнулися вуста.— Мені Привид уже і не сниться. Всі мої сни — про крипту, про камінних королів на їхніх престолах. Іноді я чую голос Роба, і голос батька теж, так наче вони на бенкеті. Але між нами стіна, і я знаю, що для мене там місце не приготоване.

«Живим не місце на бенкеті мертвих». У Сема краялося серце через те, що доводилося мовчати. «Бран не помер, Джоне,— так і кортіло сказати.— Він з друзями, вони зараз їдуть на північ на величезному лосі в пошуках триокого ворона в гущавині примарного лісу». Все це було так дико, що іноді Семові Тарлі здавалося, що йому це все наснилося, наверзлося від гарячки, страху й голоду... та він би все одно все вибовкав, якби не дав слова.

Тричі дав він слово тримати секрет: один раз — самому Бранові, ще раз — тому дивному хлопцю Джоджену Ріду і нарешті — Холоднорукому. «Весь світ вважає хлопчика мертвим,— сказав на прощання рятівник.— То нехай кості його ніхто не ворушить. Не хочемо ми, щоб нас почали шукати. Присягнися, Семвеле Тарлі з Нічної варти. Присягнися своїм життя, яким завдячуєш мені».

...Нещасний Сем переступив з ноги на ногу й мовив:

— Лорда Джаноса в житті не оберуть лордом-командувачем. Цього не станеться.

Оце й уся розрада, яку він зараз міг запропонувати Джонові.

— Семе, наївний ти дурню, роззуй очі! Це ж уже кілька днів триває,— Джон відкинув чуприну з чола.— Може, я й не знаю нічого, але це я знаю напевне. А тепер перепрошую, мені треба комусь добряче вгатити мечем.

Сему нічого не лишалося, як провести очима Джона, який широким кроком рушив у напрямку зброярні й тренувального двору. Тепер саме там Джон Сноу переважно проводив час. Оскільки сер Ендрю загинув, а сера Алісера це вже не цікавило, Чорний замок лишився без військового інструктора, тож Джон узяв на себе навчання кількох останніх новобранців: Шовка, Коня, клишоногого Гоп-Робіна, Аррона й Емрика. А коли в них були справи, він сам годинами вправлявся з мечем, щитом і списом або ж виходив на двобій проти будь-кого, хто захоче з ним позмагатися.

«Семе, наївний ти дурню,— лунало у Семових вухах всю дорогу назад у мейстерову фортецю,— роззуй