Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

виплачують відшкодувань і не віддають пошану як загиблим та вцілілим жертвам нацистської тиранії? Як щодо мільйонів тих, для кого тиранія нацизму без очевидної паузи після війни перетворилася на тиранію комунізму? Чому Захід так мало звертав на це увагу?

Бажання вирівняти комуністичне минуле й засудити його одним махом — прочитувати все від Леніна до Горбачова як незмінну історію диктатури й злочинності, безперервний наратив режимів і репресій, який задавали чужинці або здійснювала в ім’я народу невиборна влада — створювало інші ризики. Насамперед це був би ризик поганої історії, з якої виключені справжні прагнення та контакти попередніх десятиліть. По-друге, нова доктрина впливала і на сучасну політику. Якщо чехи, хорвати, угорці або хтось іще не брали активної участі в темному боці свого ж нещодавнього минулого; якщо історія Східної Європи з 1939 року (або, у випадку Росії, з 1917 по 1991 рік) була суто справою рук інших, тоді вся доба ставала чимсь на кшталт періоду, винесеного за дужки національної історії — подібно до того, яке місце отримав режим Віші в післявоєнній французькій свідомості, але впродовж значно довшого періоду та зі значно огиднішим архівом поганих спогадів. Наслідки були б аналогічні: у 1992 році влада Чехословаччини заборонила показ на кінофестивалі в Карлових Варах документального фільму BBC про вбивство в Празі Рейнгарда Гедріха[657], тому що він містив «неприйнятні» кадри, на яких чехи висловлювали підтримку воєнному нацистському режиму.

Через посткомуністичне перетасування пам’яті в Східній Європі табу на порівняння комунізму й нацизму захиталося. Політики і науковці навіть почали наполягати на таких порівняннях. На Заході це протиставлення продовжували сприймати неоднозначно. Проблема полягала не в прямому зіставленні Гітлера та Сталіна — мало хто сперечався із жахливими якостями обох диктаторів. Але припущення, що сам комунізм — до та після Сталіна — опиниться в тій самій категорії, що й нацизм чи фашизм, призводило до незручних висновків щодо минулого самого Заходу, і не тільки в Німеччині. Багато західноєвропейських інтелектуалів сприймали комунізм як провальний різновид спільної прогресивної спадщини. Але для їхніх колег із Центральної та Східної Європи він був дуже успішним місцевим утіленням злочинних патологій авторитаризму ХХ століття, і вони вважали, що таким його і треба запам’ятати. Європа могла бути об’єднана, але європейська пам’ять залишалася глибоко асиметричною.

Західним вирішенням питання проблематичної європейської пам’яті було перетворити її — цілком буквально — на камінь. До початку ХХІ століття плити, меморіали та музеї жертвам нацизму з’явилися по всій Західній Європі, від Стокгольма до Брюсселя. У деяких випадках, як ми пам’ятаємо, вони були зміненими або «виправленими» версіями тих місць, які існували раніше; але було й багато нових. Деякі з них мали неприховано повчальну мету: меморіал Голокосту, відкритий у Парижі в січні 2005 року, об’єднував два старі заклади — «Меморіал невідомому єврейському мученику» та «Центр сучасної єврейської документації». Довершений кам’яною стіною, на якій були викарбувані імена 76 тисяч євреїв, депортованих із Франції до нацистських таборів смерті, він нагадував В’єтнамський меморіал у США і водночас був (у значно меншому масштабі) відлунням Музею-меморіалу Голокосту у Вашингтоні чи Яд Вашему в Єрусалимі. Переважна більшість таких інсталяцій справді були присвячені — частково чи повністю — пам’яті Голокосту: найпотужнішу з них відкрили в Берліні 10 травня 2005 року.

Неприхований зміст останньої хвилі меморіалів різко контрастує з неоднозначністю й обтічністю попереднього покоління кам’яних пам’яток. Берлінський меморіал, що обіймає помітну ділянку площею 19 тисяч квадратних метрів біля Бранденбурзьких воріт, — найяскравіший приклад: він аж ніяк не пропонує узагальнено вшанувати пам’ять «жертв нацизму», а абсолютно відверто є «Меморіалом убитим євреям Європи»[658]. В Австрії свідомі молоді люди, які не хотіли служити в армії, замість військової служби могли обрати Gedenkdienst («Службу з ушанування пам’яті», засновану в 1991 році) та працювати стажерами й екскурсоводами в провідних закладах, присвячених Голокосту та фінансованих державою. Можна не сумніватися в тому, що західні європейці, насамперед німці, тепер мають усі можливості повернутися обличчям до всього жаху їхнього нещодавнього минулого. Як нагадав слухачам канцлер Німеччини Ґергард Шредер з нагоди 60-ї річниці звільнення Аушвіцу, «пам’ять про війну та геноцид — це частина нашого життя. Ніщо не змінить цього: ці спогади є частиною нашої ідентичності».

Однак в інших країнах не все так безхмарно. У Польщі, де нещодавно заснований Інститут національної пам’яті щосили намагається стимулювати серйозні наукові дослідження неоднозначних історичних тем, офіційне каяття в тому, як сама Польща ставилася до своєї єврейської меншини, викликало гострі заперечення. Гнітючим свідченням цього стала реакція володаря Нобелівської премії миру та героя Солідарності Леха Валенси на вихід у 2000 році книжки Яна Томаша Ґросса «Сусіди» — авторитетного дослідження американського історика про знищення євреїв їхніми польськими сусідами під час війни. Ґросс, нарікав Валенса в радіоінтерв’ю, вирішив посіяти ворожнечу між поляками та євреями. Він був «посереднім письменником… євреєм, який намагається заробити».

Про складність введення факту про знищення євреїв у сучасну пам’ять посткомуністичної Європи красномовно свідчить досвід Угорщини. У 2001 році уряд Віктора Орбана запровадив День пам’яті Голокосту, який мали щорічно відзначати 16 квітня (річниця створення гетто в Будапешті у воєнному 1944 році). Через три роки наступник Орбана на посаді прем’єр-міністра, Петер Медьєші, відкрив у Будапешті Центр пам’яті Голокосту в будинку, де колись тримали євреїв. Але більшість часу цей Центр Голокосту стояв практично порожній, а його виставки та фактажні добірки бачили тільки рідкісні відвідувачі — переважно іноземці. Тим часом угорці стікалися до Terrorhaza (Будинку терору) на іншому кінці міста.

Terrorhaza — це, як свідчить його назва, музей жахів. Він розповідає історію державного насильства, катування, репресій та диктатури в Угорщині впродовж 1944‒1989 років. Ці дати мають значення. Ця версія угорської історії, відтворена в похмурих тюремних камерах, знаряддях для тортур та кімнатах для допитів у стилі музею Тюссо, які колись тут були розміщені (Будинок терору розташований у штаб-квартирі колишньої таємної поліції) і які поставали перед очима тисяч школярів й інших відвідувачів, не показує різниці між головорізами Партії схрещених стріл Ференца Салаші, що перебував при владі від жовтня 1944 до квітня 1945 року, та комуністичним режимом, встановленим після війни. Однак членам Партії схрещених стріл — та винищенню 600 тисяч угорських євреїв, у якому вони активно брали участь — присвячено лише три кімнати. Решту простору дуже великої будівлі відведено під багато проілюстрований та відверто упереджений перелік злочинів комунізму.

Очевидним тут є посил, що комунізм і фашизм тотожні. Але не зовсім: зі способу представлення та вмісту експозиції будапештського Будинку терору