Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

цілком зрозуміло, що, в очах кураторів музею, комунізм не лише тривав довше, а й завдав значно більшої шкоди, ніж його попередник — нацизм. Для багатьох угорців старшого покоління ця теза ще переконливіша, оскільки збігається з їхнім досвідом. Її також було підтверджено післявоєнним угорським законодавством, яке заборонило публічну демонстрацію всіх символів недемократичного минулого країни: не лише свастики чи символіки Схрещених стріл, а й до того часу повсюдної червоної зірки та супутніх їй серпа й молота. Замість того щоб оцінити відмінності між режимами, які ці символи уособлювали, Угорщина, за словами прем’єра Орбана на відкритті Будинку терору 24 лютого 2002 року, просто «грюкнула дверима хворого ХХ століття».

Але ці двері було не так легко зачинити. Угорщина, як і решта Центральної та Східної Європи, усе ще застрягла у чорному ході[659]. Ті самі Балтійські держави, які переконували Москву, що вона зобов’язана визнати свою незаконну політику щодо них, надзвичайно неквапно вивчали власну відповідальність: з часу здобуття незалежності ані Естонія, ані Латвія, ані Литва не розглянули в суді жодної справи проти воєнних злочинців, які залишалися серед населення. У Румунії, попри те, що колишній президент Ілієску визнав співучасть його країни в Голокості, «Меморіал жертвам комунізму та антикомуністичного опору», відкритий у 1997 році в Сигіті[660] (за підтримки Ради Європи) вшановував різноманітних міжвоєнних й активних у часи війни членів Залізної гвардії та інших румунських фашистів й антисемітів, які тепер були реабілітовані як мученики комуністичного переслідування.

На підтримку свого наполягання на «еквівалентності», східноєвропейські експерти можуть вказати на культ «жертви» в сучасній західній політичній культурі. Ми рухаємося від історії переможців до історії жертв, зауважують вони. Дуже добре, але тоді будьмо послідовними. Навіть якщо нацизм і комунізм були абсолютно різними за своїми намірами; навіть якщо, за визначенням Реймона Арона, «існує різниця між філософією, логіка якої є жахливою, і філософією, яку можна жахливо тлумачити», це мало чим може втішити їхніх жертв. Людське страждання не повинно вимірюватися метою тих, хто його завдає. За такою логікою, для тих, хто відбуває покарання або помирає, комуністичний табір нічим не кращий за нацистський.

Аналогічно, наголос на «правах» (і компенсації за їхнє порушення) у сучасній міжнародній юриспруденції та політичній риториці посилює аргументи тих, хто вважає, що їхні страждання та втрати лишилися непоміченими — і невідшкодованими. Деякі німецькі консерватори, послуговуючись прецедентом міжнародного засудження «етнічних чисток», знову порушили питання претензій німецьких спільнот, яких вислали з їхнього місця проживання наприкінці Другої світової війни. Чому, запитують вони, їхні страждання є жертвою меншого масштабу? Хіба те, що Сталін зробив із поляками, або те, що зовсім недавно Мілошевич скоїв з албанцями, чимось відрізнялося від того, що чехословацький президент Бенеш учинив із судетськими німцями після Другої світової війни? На початку нового століття в поважних берлінських колах обговорювали ідею встановлення в Берліні ще одного меморіалу — «Центру проти вигнання», музею, присвяченого всім жертвам етнічних чисток.

Цей останній поворот — припущення, що всі форми колективного страждання, по суті, рівноцінні й навіть взаємозамінні, і тому мають бути однаково вшановані — викликав палке спростування з боку Марека Едельмана, останнього живого очільника повстання у Варшавському гетто, коли він у 2003 році підписав петицію проти такого Центру. «Яке вшанування? Вони що, так сильно страждали? Тому що вони втратили свої домівки? Звичайно, дуже сумно, коли тебе змушують залишити свій дім і свою землю. Але євреї втратили свої доми та всіх своїх родичів. Так, вигнання — це страждання, але у світі так багато страждань. Хворі люди також страждають, але ніхто не будує пам’ятників, щоб їх ушанувати» (Tygodnik Powszechny, 17 серпня 2003 року).

Реакція Едельмана стала своєчасним нагадуванням про те, на які ризики ми наражаємося, коли надмірно захоплюємося культом вшанування та коли переводимо увагу зі злочинців на жертв. З одного боку, спогадам і переживанням, які варті того, щоб про них пам’ятати, у принципі немає меж. З іншого боку, меморіалізація минулого в будівлях та музеях — це також спосіб його обмежити і навіть не звертати на нього уваги, переклавши відповідальність за пам’ять на інших. Доки були живі чоловіки та жінки, які справді пам’ятали зі свого власного досвіду, це, можливо, не мало значення. Але тепер, як нагадав 81-річний Хорхе Семпрун іншим живим свідкам Голокосту на 60-й річниці звільнення Бухенвальду 10 квітня 2005 року, «цикл активної пам’яті добігає кінця».

Навіть якби Європа якимсь чином змогла нескінченно триматися за живу пам’ять про злочини минулого (для чого, власне, і створюють меморіали і музеї з усіма їхніми недоліками), у цьому було б обмаль сенсу. Пам’ять за своєю суттю суперечлива й однобока: визнання однієї особи означає нехтування іншою. І це поганий провідник у минуле. Перша післявоєнна Європа свідомо вибудовувалася на непам’яті — на забуванні як способі життя. Натомість із 1989 року Європа почала спиратися на компенсаторний надлишок пам’яті: інституціалізоване публічне пригадування як власне основу колективної ідентичності. Перше не могло тривати довго, але так само не буде й друге. Певна частка неуваги і навіть забуття — це необхідна умова громадського здоров’я.

До речі, це не означає захищати амнезію. Щоб почати щось забувати, нація спершу має це пригадати. Доти, доки французи не зрозуміли сутність Віші (а не те, як вони вирішили його пам’ятати), вони не могли відкинути його та йти далі. Те саме стосується поляків щодо їхньої викривленої пам’яті про євреїв, які колись жили серед них. Те саме стосуватиметься й Іспанії, яка за двадцять років після її переходу до демократії оповила свої болісні спогади про Громадянську війну пеленою мовчання. Суспільне обговорення тієї війни та її наслідків розпочинається лише сьогодні[661]. Тільки після того, як німці зрозуміли й осягнули велетенський масштаб їхнього нацистського минулого — шістдесятирічний цикл заперечення, освіти, дискусій та консенсусу, — вони навчилися з цим жити або, іншими словами, залишили це позаду.

Інструментом пригадування в усіх цих випадках була не сама пам’ять. Це була історія в обох її значеннях: і як плин часу, і як професійне дослідження минулого — надто останнє. Зло, насамперед зло такого масштабу, як вчиняла нацистська Німеччина, ніколи не можна пам’ятати в достатньому обсязі. Масштаб цього злочину робить будь-яку меморіалізацію неповною[662]. Його внутрішня неймовірність — складність уявити його собі з перспективи спокійного сьогодення — відкриває шлях до його применшення і навіть заперечення. Він не надається для запам’ятовування таким, яким він був насправді, а тому, за своєю суттю, схильний до того, що його пам’ятатимуть таким,