Читати книжки он-лайн » Фентезі 🐉🧝‍♀️🗡️ » Шлях королів. Хроніки Буресвітла

Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

237
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 33 34 35 ... 378
Перейти на сторінку:
лай-трави.

— Оголи торс! — наказала вона.

Каладін глянув їй просто в блакитні очі та відчув непоборне бажання плюнути в обличчя цієї жінки. Але ні. Ні, він не міг собі цього дозволити. Не тоді, коли в нього був шанс. Він висмикнув руки зі своєї схожої на мішок одежини, і її верхня частина повисла на поясі, відкриваючи груди.

Попри вісім місяців рабства, його мускулатура була куди кращою, ніж у решти.

— Чимало шрамів як для такого молодого, — задумливо промовила аристократка. — Ти з колишніх солдатів?

— Так.

Спрен підлетіла до жінки й почала вдивлятися в її обличчя.

— Найманець?

— Армія Амарама, громадянин другого нану, — відповів Каладін.

— Колишній громадянин, — миттю втрутився Твлакв. — Він був…

Жінка знову скористалася жезлом, щоби змусити того замовкнути, і гнівно блиснула очима.

Тоді відкинула жезлом Каладінове волосся й оглянула тавро.

— Ґліф «шаш», — сказала вона й зацмокала язиком. До неї підскочило кілька ближніх солдатів, ухопившись за руків’я мечів. — У мене на батьківщині рабів, котрі заслуговують на нього, просто страчують.

— Їхнє щастя, — відказав Каладін.

— А як ти опинився тут?

— Декого вбив, — відповів Каладін, старанно готуючись брехати. «Будь ласка… — звернувся він подумки до Вісників. — Молю». Чимало води спливло відтоді, як він востаннє про щось їх просив.

Жінка звела брову.

— Я вбивця, Ваша Світлосте, — продовжив Каладін. — Напився й наробив дурниць. Але списом я орудую не гірше за інших. Візьміть мене до війська вашого ясновельможного. Дозвольте знову воювати.

Вийшло не надто переконливо, та ця аристократка ніколи б не дозволила йому вдруге стати в стрій, якби гадала, що він дезертир. Краще вже зажити слави вбивці з необережності.

«Будь ласка…» — вкотре подумав він. Знову стати солдатом. На мить це здалося йому найбажанішою річчю з усіх, що він коли-небудь хотів. Краще вже загинути в бою, ніж животіти, випорожнюючи нічні посудини.

Обіч нього до світлоокої підступив Твлакв. Він глянув на Каладіна й зітхнув.

— Він дезертир, Ваша Світлосте. Не слухайте його.

«Ні!»

Каладін відчув, як вибух палаючої люті спопеляє його надію. Він простягнув руки до Твлаква. Задушити цю погань, а тоді…

Щось ляснуло його по спині. Він застогнав, втратив рівновагу й завалився на одне коліно. Аристократка відступила назад і стривожено притисла захищену руку до грудей. Один із солдатів ухопив Каладіна й знову підняв на ноги.

— Що ж, — нарешті сказала вона, — шкода…

— Я можу битися, — проричав Каладін, перемагаючи біль. — Дайте мені списа. Дозвольте мені…

Вона підняла свій жезл, роблячи знак замовкнути.

— Ваша Світлосте, — втрутився Твлакв, уникаючи погляду Каладіна. — Я б не довірив йому зброї. Він не лише вбивця, він ще й не виконує наказів і зчиняє бунти проти господарів. Я не можу продати його як закріпаченого солдата. Совість не дозволить, — і трішки помовчавши, додав: — Та й решта невільників з його фургона — чи не збив він їх із пуття своїми балачками про втечу? Моя честь вимагає, щоби я повідомив вас про це.

Каладін заскрипів зубами. Він відчував спокусу звалити з ніг солдата за спиною, вихопити в нього списа й провести останні секунди життя, протикаючи ним огрядне черево Твлаква. Чому? Яке рабовласникові діло до того, як ставитимуться до Каладіна в цій армії?

«Не треба було мені шматувати мапу, — подумав він. — За образу віддячують частіше, ніж за доброту». Одна із батькових приказок.

Жінка кивнула й рушила далі.

— Покажіть мені, хто їхав із ним, — мовила вона. — Через вашу чесність я все ж візьму їх. Мостовій обслузі бракує людей.

Зраділий Твлакв з готовністю кивнув. Однак перш ніж рушити з місця, він на мить затримався й нахилився до Каладіна.

— Я не можу покластися на твою хорошу поведінку. І командири цієї армії зроблять винним торговця, який не сказав усього, що знав. Я… мені шкода, — проговорив він і почимчикував геть.

Каладін видав гортанний рик, а тоді вирвався з рук солдатів, однак залишився стояти в шерензі. Так тому й бути. Що рубати дерева, що будувати мости, що служити в армії. Яке це мало значення? Він просто житиме далі. У нього відібрали свободу, родину, друзів і — найдорожче — мрії. Що ще вони могли йому зробити?

Оглянувши товар, аристократка взяла в помічниці дошку для письма й зробила кілька швидких нотаток на прикріпленому до неї папері. Твлакв дав їй бухгалтерську книгу, у якій було зазначено, яку саме частину рабського боргу погасив кожен із невільників. Каладін мигцем побачив, що згідно з записами жоден із них нічого не сплатив. Не інакше, як Твлакв підробив їх. З нього станеться.

Цього разу Каладін збирався погодитися на те, щоб уся його платня йшла на покриття боргу. Нехай покорчаться, коли він нарешті змусить їх викласти карти на стіл. Цікаво, що вони робитимуть, якщо він і справді впритул наблизиться до виплати боргу? Напевно, він так ніколи і не дізнається: залежно від розміру плати мостобудівника, для цього могло знадобитися від десяти до п’ятдесяти років.

Світлоока направила більшість рабів валити ліс. Із півдюжини найбільш охлялих потрапили на роботу в їдальні — всупереч тому, що вона говорила раніше.

— А цих десятьох, — сказала аристократка, вказуючи жезлом на Каладіна та решту рабів із його фургона, — відправте в команди мостонавідників. Скажіть Ламарілу та Ґазу, що ось цей високий заслуговує на всю повноту їхньої гостинності.

Солдати засміялися, й один із них штурханами погнав невільників уперед по стежці. Каладін стерпів: у цих людей не було причин для ніжності, і він не дасть їм приводу для ще більшої жорстокості, адже якщо солдати-громадяни й ненавиділи когось іще сильніше, ніж найманців, то це дезертирів.

Ідучи, куди вели, він не міг не помітити прапора, що майорів над табором. На його полотнищі був той самий символ, що й на мундирах солдатів: жовтий диґліф у формі башти й молота на темно-зеленому полі. Це було знамено великого князя Садеаса, верховного правителя рідного округу Каладіна. Що ж привело його сюди — іронія долі чи посмішка фортуни?

Солдати байдикували й валандалися без діла — навіть ті, хто, здавалося, був на посту. Вулиці табору вкривали купи сміття. Траплялися численні цивільні: повії, жінки-робітниці, бондарі, свічкарі та доглядачі худоби. Навіть діти бігали по вулицях цього напівміста-напівтабору.

Були й паршмени: носили воду, рили канави, тягали

1 ... 33 34 35 ... 378
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шлях королів. Хроніки Буресвітла», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"