Читати книгу - "Правила гри. Частина перша"

побачивши, що рука оповідача знову потягнулася до нарага. — Інакше ризикуєте залишитися без відповідей.

— Я чекаю, — холодно нагадав Мугід. — Як ви тут опинилися?

Я знизав плечима:

— Увійшов через двері. Хіба ви звикли до того, що гості лізуть через вікно — або потрапляють до вас якось інакше?

— Через двері? — перепитав він. Потім наказав: — Подивіться назад.

Я оглянувся.

Що він хоче цим сказати? Висить чорна завіса, через яку я так необачно перелетів, перечепившись. І що?

Мугід наче прочитав мої думки.

— Відгорніть завісу.

Я відгорнув.

За завісою були… Двері там були! так-розтак… позабивані.

Я навіть посмикав за ручку, але дві планки — хрест-навхрест — переконливіше за будь-яке смикання доводили: зачинено. Пройти тут я не міг, аж ніяк.

Ще одна таємниця Мугіда, в яку я необачно встромив носа.

І відразу між лопатками наче вогник засвітився — саме в нього мав полетіти наступний Мугідів ніж. Надто багато загадок для мене одного, недостойного. Вбити — і справі кінець. Сам винен, дурень! Сидів би тихо мирно, за першої можливості поїхав би, віддав касети та ескізи, отримав гроші, на курорті якомусь відпочивав би з розкішною жінкою — так ні, закортіло пограти у нишпорку. А розбійник тобі не по зубах, нишпорко! Тож отримуй…

Повернувся.

— Тепер про те, що ви почули, — незворушно провадив далі старий. — Мені б не хотілося, аби у «Вежі» з’явилися панічні настрої. Це ускладнить життя не лише мені, повірте. Отже, прошу вас зберігати все у секреті.

— Хвилиночку, — вимовив я, дивуючись власній сміливості. — А як я сюди втрапив?

Мугід посміхнувся.

— Це, шановний пане Нулкере, вам краще знати.

Ха-ха. Дуже смішно.

Оповідач вказав на отвір у центрі кімнати, просто під моїми ногами:

— Може, піднялися сюди сходами, як всі нормальні люди?

Спіральні сходи спускалися вниз, і тільки тоді я здогадався: кімната, де ми знаходимося, не на першому поверсі «Вежі». І навіть не на другому. Вона десь під дахом — тому і небо тут, у віконці, інше.

— Так. Мабуть, ви маєте рацію. Я піднявся сходами.

Він невиразно кивнув, даючи зрозуміти: розмову закінчено.

Я почав спускатися, але пригадав, що саме привело мене сюди:

— Скажіть, пане Мугіде, де знаходиться кімната Карни? Я чув, вона нездужає. Хочу відвідати, а служників не знайшов — жодного, — і тому вказати мені, куди йти, нема кому.

— Третій поверх, дев’ята кімната. На все добре.

— До побачення. Даруйте, що потурбував.

У відповідь старий розсіяно мугикнув і відійшов до вікна: схоже, йому було не до мене.

Сходи виявилися вкрай незручними: доводилося йти, зігнувшись. До речі, ходили тут нечасто. Хоча пилюки на сходинках не було, зі стін не капало, але — лежав мишачий послід, звисало павутиння… І не схоже, що цим намагалися надати відповідного антуражу давнини, як на першому поверсі. По-перше, навряд чи ці місця призначені для регулярних відвідин туристами; по-друге, якби хотіли створити відповідну атмосферу, понавішували б псевдосмолоскипів. А то — послід… Несерйозно.

Нарешті я опинився на невеличкому майданчику; стеля тут майже торкалася мого волосся, з неї, як і скрізь, звисали шмарклі старого павутиння. Я інстинктивно пригнувся, аби не набрати на голову гидоти, і зайшов у єдині двері.

Ліворуч і праворуч тягнувся звичайнісінький коридор. Було тихо й порожнію, зачинені двері стояли мовчазною сторожею, а кілька псевдосмолоскипів, що знаходилися на досить великій відстані один від одного, надавали довкіллю похмурого напівмороку. Саме тут збереглася старовинна атмосфера, яку так безрезультатно намагалися відтворити власники готелю. Я це відчував — те непоясненне, некероване тремтіння в грудях, яке виникає при зіткненні з чимось по-справжньому давнім. Наче зробив стрибок у часі. Або слухаєш оповідь… про самого себе.

Не знаю, що було причиною — може, відсутність ознак цивілізації, яка в такому похмурому місці неминуче починає лякати, а може, якийсь звук на межі чутливості, — але мене раптово охопив панічний жах. Стримуючись, аби не побігти світ за очі, я пішов праворуч… — ні, ліворуч — тільки б якнайшвидше вибратися з цього коридору!

Однак я крокував, стіни тяглися, а вихід не з’являвся. Десь тут мають бути сходи. Треба лише знайти…

Виникло враження, що йду по колу — причому, уже кілька разів. Аби перевірити це, я порився в кишені, відшукав шматочок паперу, обірвав по краях, щоб зробити трикутник, і поклав на підлогу. Пішов далі.

Через деякий час побачив його, і сумнівів не залишилося: відкритого проходу на загальні сходи, які зв’язують усі поверхи «Вежі» (виходить, не всі!), немає. Треба шукати інший.

Найлогічніше було б повернутися до Мугіда і попросити допомоги. Та я не пам’ятав, котрі з дверей ведуть у ту кімнатку.

Тоді почав навмання відкривати всі двері по черзі. За кількома знайшов порожні ніші у зріст людини, за іншими — комори, до стелі напхані різним мотлохом, павутинням та мишачим послідом. Я навіть пару раз сполохав мишей, які, незважаючи на обіцянку Мугіда «розібратися» з гризунами, як і раніше, жили в готелі.

Словом, там було все, крім того, що я шукав.

Укритий пилюкою, стомлений і трохи переляканий, я нарешті натрапив на двері, за якими були сходи. Тільки радіти було рано — дві низенькі сходинки, результат моїх пошуків, підіймалися — і закінчувалися глухою стіною!

Я б, напевно, залишив у спокої ці псевдосходи, але увагу привернула невеличка хвостата тінь, яка метушливо кинулася в куток ніші просто з-під ніг. Миша! Навіть тут — миша!

Маленький гризун стрімголов летів до глухої стіни, кумедно підскакуючи на сходинках: перша, друга… Ось він видерся на верхню, зупинився на мить, аби обернутися. Обернувся. Небезпека (тобто я) все ще маячіла позаду. Тоді тваринка, не зволікаючи, плигнула просто в стінку.

І зникла.

Я потер рукою праве око: що за фокуси?!

Око слухняно вичавило сльозу, покліпало. Миші не було.

Інший би, певно, зрозумів, що до чого, і зробив спробу плигнути у стіну. Я не такий.

Для початку залишив двері в нішу відчиненими, після чого попрямував до найближчої комори. Там витяг із купи мотлоху кілька зламаних стільців, кітару з однією струною, вкритий цвіллю фоліант, — і потягнув все це до «чарівної» стіни. Відломив від принесеного стільця ніжку і тицьнув нею в стіну.

Ніжка наполовину ввійшла туди, не відчуваючи опору. Я смикнув назад. І — от вам! — у руці залишилася тільки та половина, котра була по цей бік стіни.

Як цікаво!

Жбурнув залишок ніжки в стіну. Полетів і не повернувся — наче й не було. Тоді слідом за ним вирушив увесь скарб, затягнутий до ніші.

Коли я втямив, що