Читати книгу - "Правила гри. Частина перша"

падати на купу зламаних стільців та однострунну кітару буде не зовсім приємно, у мене в руках залишався тільки вкритий цвіллю фоліант. Я вирішив, що він нічого не змінить, і жбурнув за рештою речей.

Потім стрибнув сам.

І звичайно, приземлився на весь мотлох, гарно так приземлився. Аж щось тріснуло. Здається, кітара.

Огледівся.

Я напівлежав серед уламків меблів на першому поверсі «Вежі», такому рідному та затишному. Мабуть, треба було закричати «люди, я повернувся!» або щось подібне, та я завжди, за будь-яких умов, залишався нечулою й цинічною людиною. Тому лише позловтішався з того, що Мугідові доведеться розбиратися зі стародавнім барахлом, котре я сюди накидав. Сподіваюся, служники поцікавляться у нього перш, ніж винести цей непотріб на смітник. А може, навіть побачить хтось із гостей…

Із такими, чесно скажемо — недостойними думками, я пішов до сходів, аби ними, широкими та надійними, піднятися на третій поверх і відвідати нарешті Карну. Все-таки незабаром обід — час виконати заплановане за сніданком.

Знайти на третьому поверсі дев’яту кімнату виявилося нескладно. Я, між іншим, пошкодував, що не причепурився після ранкових пригод, але відкинув геть усі занепадницькі думки і постукав.

— Хто там? — запитали кволим голосом.

Схоже, дівчині геть зле.

— Це я, Нулкер.

— Заходьте, відчинено.

Я штовхнув двері й ступив до кімнати, очікуючи побачити Карну майже при смерті.

Дівчина сиділа на ліжку і тримала в руках книгу.

— Це чудово, що ви прийшли! Я тут умираю з нудьги!

Виголошено це було голосом енергійним і трохи лукавим: його володарка точно не вмирала — ні від нудьги, ні від несподіваної хвороби.

Я обережно сів на краєчок ліжка і спробував розібратися:

— Данкен казав, що ви занедужали…

Вона вдавано обурилась:

— Ви не радієте, що це не так?

— Радію, — сказав я щиро. — Дуже радію. Просто хочу зрозуміти, що відбувається.

— Я дала вам шанс! Пам’ятаєте, вчора ви казали, що Мугід спеціально позбавляє нас вільного часу, аби ми не могли збагнути сутність таємниць «Beжі»? А я, зробивши вигляд, що захворіла, дала можливість і безліч вільного часу. Використовуйте!

Я всміхнувся:

— Не чекав! Не даремно кажуть, що у священному гаю демони співають! Але ви тут нудьгуєте.

Карна відповіла на мою посмішку, додавши дещицю задерикуватості:

— Правильно. Але роблю це не задля того, аби ви мене розважали. Не зараз. Ідіть та розберіться з таємницями «Вежі», лицаре.

Я волів би почути «мій лицаре», але для початку непогано. Якби у нас було більше часу… Навіть якби у нас його і не було, я…

І тут втрутився мій здоровий глузд. Він нагадав, що ті, хто приїздив у готель до мене, провалили завдання. А тоді ситуація була простішою, ніж зараз. Можливо, йдеться про моє життя…

— Ми обов’язково продовжимо цю розмову, — мовив я, встаючи. — Обов’язково.

— Подивимося, — Карна знову відкрила книжку. — Дякую, що зайшли.

Я повернувся на сходи і вирішив: перш ніж іти до бібліотеки й поховати себе живцем у книжкових завалах, слід пообідати. Мандрівки чарівними дверима надзвичайно підвищують апетит.

Коли я віддавав належне мистецтву тутешніх кулінарів, до мене приєднався Данкен.

— Ви не повірите, — виголосив він.

— Повірю. От ви — не повірите.

— Хто цього разу? Ще один олень?

— Миша. Але річ не в тім.

— А в чому?

Я розповів.

Він подавився фазанячим стегенцем і довго кашляв.

— Неймовірно.

— Факти залишаються фактами, — я розвів руками.

В очах Данкена запалав вогник:

— Хіба спробувати?..

— Не раджу, — з притиском сказав я. — Мугідові може не сподобатися повторне відвідування його покоїв.

Ми помовчали, нарешті Данкен запитав:

— Але щось ви збираєтеся робити, чи не так?

Я тяжко зітхнув:

— Що, як ви гадаєте? Мугід не злочинець, я — не поліцейський, аби відкривати таємницю «Останньої вежі». Я пересічний сприймач, який знічев’я встромив носа туди, куди не варто було. Результат сумний. Навіщо зайві ускладнення? Зрештою, Мугід не обмежує моїх прав. Ми замкнені у «Вежі»? Замкнені. Але ми б і так залишалися у готелі весь час, поки тривали оповіді. Звичайно, одна річ — знати, що у будь-яку мить можеш піти звідси, інша — не мати такої можливості. І оскільки заборонена грушка солодша, ми прагнемо вирватися…

— Тобто, ви здаєтеся? Ви, хто розпочав все, вимагав від мене дотримання якихось таємниць; коли ми майже добралися до суті «Вежі», — ви здаєтесь!

— Дивна ви людино, пане Данкен, — прийшла моя черга хитати головою. — Говорите, наче п’ятирічний хлопчина: «здаєтеся», «дотримання таємниць», «добралися до суті». Суцільна романтика. Пенно, юнак в окулярах навіяв вам такий настрій.

— «Юнак в окулярах»! — пирхнув журналіст. — Його наш шановний Мугід просто приспав одразу ж після того, як вам примарився олень. Хлопець проспав добу! Втім, — додав він, — вам це вже не цікаво.

Я рвучко кивнув і підвівся:

— Смачного. Бажаю вдало провести вихідний.

— Намагатимуся.

Підхопивши кошик із тістечками, я пішов. За спиною стиха лаявся журналіст, до глибини душі обурений моїм «відступництвом». Нехай.

Я зайшов до Карни, залишив тістечка, побалакав кілька хвилин про те та се і, трохи заспокоївшись, вийшов, аби відвідати бібліотеку. Пригод на сьогодні, як на мені, було задосить — саме час тихо-мирно зайнятися вивченням «Феномену Пресвітлих».

Якщо і є в «Вежі» місце, не підвладне злій дії загадкових метаморфоз та страшних таємниць, це — бібліотека. У служника, який проходив неподалік (дивно! і звідки він узявся?), я отримав ключі й незабаром уже сидів за столом, гортаючи потрібну книгу. Перш ніж читати, я поглянув у зміст фоліанта. Ага! Ось те, що потрібно.

Розділ називався «Прояви феномену в період після падіння династії Пресвітлих» і, схоже, був написаний і вміщений у книгу значно пізніше, ніж попередні.

Я відрегулював настільну лампу й заглибився в читання.

РОЗДІЛ 15

Прояви феномену в період після падіння династії Пресвітлих

Після ан-тегу, який перетворив стародавні Ашедгун та Хуміндар на єдину державу, час володарювання ашедгунських Богів минув, і династія Пресвітлих перестала існувати. Але, напевно, щось розладналося в Оселі Богів, і першою ознакою цього стала поява на світ Риги, якому пізніше дали прізвисько Проклятий.

Рига народився в сім’ї придворного блазня, під час правління Гаттіна Другого. Як свідчать очевидці, хлопчик ріс похмурим і хворобливим. Це легко пояснити: з трьох років у нього виявилася незвичайна (для тих часів) здатність. Рига міг, раз лише поглянувши на людину, сказати, як вона помре.

(Примітка. Цей випадок вважається першим проявом дару Богів після падіння династії Пресвітлих. Але є всі підстави вважати, що насправді це перший випадок, який потрапив у поле зору істориків. Ніхто не може стверджувати з цілковитою певністю, що до Риги не було