Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

у старий дверний проріз і переліз через напіврозвалену стіну, шкутильгаючи й охаючи через пошкоджену ногу та вже майже не стараючись зберігати тишу. Там нікого не було. Він зрозумів це, щойно впав. Пропустити такий провал було неможливо. Шукач, швидше за все, зараз уже ридав би, якби був живий. Лоґен помахав рукою в бік гребеня, а за мить побачив, як Лонгфут підвівся й помахав рукою у відповідь.

— Тут нікого нема, — пробурмотів він собі підноса.

— І все одно, — прошепотів голос Ферро щонайбільше за крок чи два позаду. — Ти винайшов новий спосіб розвідки, біляче. Наробити такого галасу, щоб усі самі до тебе прийшли.

— Давно цим не займався, — буркнув Лоґен. — І все одно ніхто не постраждав. Тут нікого нема.

— Були.

Вона стояла в оболонці однієї зі зруйнованих будівель і, нахмурившись, дивилася на землю. Обпалена ділянка в траві, а довкола неї — декілька каменів. Кострище.

— Йому всього день чи два, не більше, — пробурмотів Лоґен, потицявши пальцем у попіл.

До них іззаду підійшов Лютар.

— І все-таки тут нікого нема.

Його обличчя виражало таку самовдоволеність і пиху, наче він якимось робом одразу про щось здогадався. Про що саме, Лоґен не знав.

— Пощастило тобі, що нема, бо інакше ми б, може, вже зшивали тебе докупи!

— Бля, та я б вас обох зшивала! — прошипіла Ферро. — Мені треба зшити докупи ваші нікчемні білі голови! Від вас обох користі, як від мішка з піском у пустелі! Тут є сліди. Від коней і возів.

— Може, купці? — з надією в голосі запитав Логен. Вони з Ферро перезирнулися. — Можливо, нам надалі краще триматись осторонь дороги.

— Надто повільно.

Баяз тим часом уже спустився до села. За ним не забарилися Кей і Лонгфут із возом і конями.

— Занадто повільно. Будемо триматися стежки. Тут ми вчасно побачимо, якщо хтось надходитиме. Заздалегідь.

Лютара це явно не переконало.

— Якщо ми побачимо цих людей, вони побачать нас. Що тоді?

— Тоді? — Баяз підняв брову. — Тоді нас зможе оборонити славетний капітан Лютар. — Він оглянув зруйноване село. — Проточна вода та своєрідний прихисток. Здається, це добре місце для табору.

— Непогане, — буркнув Логен, який уже шукав у возі полін, щоб розпалити багаття. — Я зголоднів. Куди поділися ті птахи?

Лоґен сидів і дивився з-за своєї миски, як їдять інші.

Ферро сиділа навпочіпки на самому краєчку мінливого світла ватри, зігнувшись і мало не сховавши затінене обличчя в мисці. Вона з підозрою роззиралася навколо та їла руками, запихаючись так, ніби боялася, що в неї щомиті можуть відібрати їжу. Лютар був не такий завзятий. Він елегантно покусував крильце оголеними передніми зубами, так, ніби, торкнувшись його губами, міг отруїтись. На його тарілці збоку були ретельно викладені знехтувані шматочки. Баяз жував не без задоволення, а його борода виблискувала соком із м’яса.

— Смачно, — пробурмотів він із повним ротом. — Майстре Дев’ятипалий, тобі варто замислитися про кулінарію як фах, якщо тобі коли-небудь набридне... — він змахнув ложкою, — те, чим ти займаєшся.

— Гм, — промовив Лоґен.

На Півночі коло багаття поралися всі по черзі, і це вважалося честю. Добрих кухарів цінували майже так само, як добрих бійців. Тут було інакше. З казанками ця компанія поводитися не вміла. Баяз ледве вмів довести чай до кипіння, і на цьому все. Кей за сприятливих обставин міг видобути коржик із коробки. Що ж до Лютара, то Логен сумнівався, що той узагалі знає, де в казанка дно. А Ферро, схоже, зневажала ідею кулінарії як таку. Лоґен вважав, що вона звикла їсти все сирим. Може, навіть іще живим.

На Півночі після важкого дня в дорозі, коли люди збиралися довкола видовжених багать, щоб поїсти, всі сідали у строгому порядку. Ватажок сідав на чільному місці, в оточенні своїх синів та Іменитих клану. Далі сідали карли, починаючи з найславетніших. Трелам було за щастя мати власні невеличкі багаття подалі. Кожен завжди мав своє місце та змінював його лише на пропозицію ватажка. У такий спосіб він вшановував якусь велику послугу від цієї людини чи те, як добре вона показала себе в бою. Сівши не на своє місце, можна було нарватися на копняк чи навіть убивство. Місце людини біля багаття більш-менш відповідало її становищу в житті.

Тут, на рівнинах, було інакше, та Логен усе одно бачив певну закономірність у тому, хто як сидів, і вона аж ніяк не радувала. Вони з Баязом були досить близько до вогню, але інші перебували далі, ніж сіли б заради комфорту. Зігнані докупи вітром, холодом і вологою ніччю та роз’єднані одне одним. Він позирнув на Лютара, який кривився, дивлячись у свою миску так, ніби вона була повна сечі. Ніякої поваги. Позирнув на Ферро, яка примружено дивилася на нього жовтооким вовком. Ніякої довіри. Він скрушно похитав головою. Без довіри та поваги гурт розвалиться під час бою, як стіни без будівельного розчину.

Однак Лоґен свого часу схиляв на свій бік і складніших слухачів. Тридуба, Тул Дуру, Чорний Доу, Хардінг Мовчун — він бився у двобої з кожним із них і всіх переміг. Зберіг кожному з них життя, а вони опісля не могли не йти за ним. Кожен з них доклав усіх зусиль до того, щоб його вбити, до того ж не без причини, але кінець кінцем Лоґен завойовував їхню довіру, повагу й навіть дружбу. Малі діяння та багато часу — ось що йому допомагало. «Терпіння — найголовніша з чеснот», — казав його батько, а ще казав: «Гір за один день не перейдеш». Може, час і грає проти нього, але поспіхом тут нічого добитися не можна. Треба дивитися реально на такі речі.

Лоґен випрямив затерплі схрещені ноги, узяв бурдюк із водою й підвівся, а тоді неквапом підійшов туди, де сиділа Ферро. Вона тим часом проводжала його поглядом. Вона, звісно, була дивна, і не лише зовні, хоча зовнішність у неї, знали мертві, таки була досить чудернацька. Вона здавалася твердою, гострою й холодною, як новий меч, і не поступалася суворістю жодному чоловікові, якого міг згадати Лоґен. Можна було подумати, ніби вона не кине рятівної колоди людині, що тоне, але для його порятунку зробила навіть більше, і не один раз. Серед них усіх він був готовий довіритися їй найперше й найбільшою мірою. Тож