Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

— та інших. Кров надавала їм дари та прокляття. Силу, довголіття та гострий зір, недоступні простим людям. Їхня кров багато століть передавалась їхнім дітям, дітям їхніх дітей і так далі, невпинно розріджуючись. Дари почали з’являтися через покоління, потім — через два, а потім стали з’являтися зовсім рідко. Диявольська кров розрідилась і вимерла. Зараз, коли наш світ і нижній світ так сильно розійшлися, втілення цих дарів — по-справжньому рідкісне видовище. Нам воістину пощастило побачити його на власні очі.

Логен підняв брови.

— Вона? Наполовину дияволиця?

— Значно менше, ніж наполовину, мій друже. — Баяз захихотів. — Наполовину дияволом був сам Еуз, і його сила підкидала гори й викопувала моря. Напівкровка міг наповнити кров жахом і жагою, від яких зупинилося б серце. Вигляд напівкровки міг засліпити. Ні, не наполовину. Хіба що трішечки. Але в ній є слід Потойбіччя.

— Потойбіччя, так? — Логен опустив погляд на мертвого птаха у себе в руці. — То чи порушив би я Перший закон, якби торкнувся її?

Баяз захихотів.

— Оце вже гостре запитання. Ти постійно мене дивуєш, майстре Дев’ятипалий. Цікаво, що сказав би на це Еуз? — Маг стиснув вуста. — Думаю, я зумів би тебе пробачити. А от вона, — тут Баяз кивнув лисою головою на Ферро, — швидше за все, відтяла б тобі руку.

Логен лежав на животі, дивлячись крізь високу траву на долину з положистими схилами та неглибоким струмком на дні. Із ближчого до них боку стояла купка якихось будівель, точніше оболонок будівель. У них не було дахів, не було нічого, крім напіврозвалених стін, здебільшого по пояс, а каміння, що з них попадало, було розкидане по схилах долини серед трави, що колихалася. Таке можна було б побачити й на Півночі. Там після воєн лишилося багацько покинутих сіл. Людей виганяли, витягували, випалювали... Логен частенько бачив таке на власні очі. Не раз долучався до цього. Він цим не пишався, але він не пишався багато чим із того, що тоді робив. А якщо подумати, то й у будь-який інший час.

— Небагато тут лишилося житла, — прошепотів Лютар.

Ферро похмуро глянула на нього.

— Зате є за чим ховатись.

Насувався вечір; сонце вже висіло низько на обрії й наповнювало понівечене село тінями. Там не було жодних ознак людей. Жодних звуків, окрім хихотіння води й повільного вітру, що ковзав у траві. Жодних ознак будь-кого, але Ферро мала рацію. Відсутність ознак ще не означає відсутності небезпеки.

— Пропоную тобі сходити туди й подивитися, — пробурмотів Лонгфут.

— Мені пропонуєш? — скоса позирнув на нього Логен. — Отже, сам ти лишаєшся тут, так?

— Я не маю таланту до бійок. Ти це добре знаєш.

— Гм, — буркнув Логен. — Таланту до виходу з бійок у тебе катма, зате до їх знаходження — удосталь.

— Знаходити щось — це моя робота. Я тут заради навігації.

— Може, ти б міг знайти мені пристойну вечерю та ліжко, — гиркнув Лютар із плаксивим союзним акцентом.

Ферро з огидою втягнула повітря крізь зуби.

— Хтось мусить піти, — буркнула вона й ковзнула на животі за край схилу. — Я піду ліворуч.

Ніхто більше не ворухнувся.

— Ми теж, — буркнув Лютарові Лоґен.

— Я?

— А хто ще? Три — гарне число. Ходім, тільки непомітно.

Лютар поглянув крізь траву в долину, облизав губи й потер руки. Логенові було видно, що він збентежений, збентежений і водночас гордий, як зелений хлопчисько перед боєм, який випинає підборіддя, намагаючись показати, що не боїться. Лоґен не обманювався. Він бачив усе це вже сотню разів.

— А ти хочеш дотерпіти до ранку? — буркнув він.

— Просто стеж за власними недоліками, північанину, — процідив Лютар, посунувшись униз схилом. — У тебе їх удосталь!

Він, незграбний і недосвідчений, випхався за край дупою догори й гучно задзвенів коліщатками великих блискучих шпор.

Лоґен схопив його за плащ, перш ніж він віддалився бодай на крок.

— Ти ж знімеш оці штуки, перш ніж піти, правда?

— Що?

— Ці блядські шпори! Я сказав: непомітно! Ти б ще дзвоник собі на прутня почепив!

Лютар набурмосився й сів, аби їх зняти.

— Не підводься! — процідив Лоґен і штовхнув його спиною в траву. — Хочеш нас згубити?

— Геть від мене!

Лоґен знову пхнув його донизу, а тоді тицьнув у нього пальцем, щоб до нього точно дійшло.

— Я не збираюся вмирати через твої блядські шпори, так і знай! Якщо не можеш ходити тихо, можеш сидіти тут, із навігатором. — Він зиркнув на Лонгфута. — Може, ви обидва зможете за допомогою навігації дістатися до села, коли ми впевнимося, що там безпечно.

Він захитав головою й поповз униз схилом за Ферро.

Вона вже опинилася на півдорозі до ручаю, перекочувалася й ковзала через розвалені стіни, нишком пробігала між ними, низько пригнувшись і тримаючи руку на руків’ї свого вигнутого меча, швидка й мовчазна, як вітер над рівниною.

Це, звісно, вражало, але Лоґен непогано вмів підкрадатися. Замолоду він цим славився. Він уже й збився з ліку, до скількох шанка та людей підкрався ззаду. Ходили чутки, що перший звук, який можна почути з наближенням Кривавої Дев’ятки — це дзюрчання крові, що витікає з твоєї шиї. Що тут казати, Лоґен Дев’ятипалий уміє бути непомітним.

Він тихо, як миша, підкрався до першої стіни й перекинув через неї одну ногу. Підтягнувся, плавний, як масло, усе ще беззвучний і непомітний. Задня його нога зачепилася за кілька незакріплених камінців і шумно потягнула їх слідом за ним. Він узявся за них, поворушив, збив ліктем ще кілька, і вони гучно попадали довкола нього. Незграбно став на кволу ногу, підвернув її, вереснув від болю, перекинувся й покотився крізь зарості чортополоху.

— Блядь, — пробурчав він, ледве звівшись на ноги й узявшись однією рукою за ефес меча, який геть заплутався в його плащі. Добре, що хоч не витягав його, бо міг би проштрикнути сам себе. Таке було з одним його другом. Він так завзято кричав, що перечепився об корінь дерева й відтяв собі великий шмат голови власною сокирою. Возз’єднався з землею аж бігом.

Лоґен пригнувся серед упалого каміння, чекаючи на чийсь раптовий напад. Нападу не сталося. Тільки вітер дихав у діри в старих стінах і хихотіла вода в ручаї. Він підкрався до купи необтесаного каміння, пройшов