Читати книгу - "Vivat Academia!"

поглинала людей. Проте складніше, ніж з Чорного Сектору. Навіть порівнювати нема чого.

Формально повернутися можна було будь-якої миті. Насправді ж утікачі з районів беззаконня автоматично потрапляли на найнижчі щаблі суспільства і незабаром зникали у лікарні. Ні, зворотного шляху не було. Вирушив у райони беззаконня — то існуй за тамтешніми правилами. Треба красти — кради, треба убивати — убивай. І спробуй не попастися каральникам. Ті не будуть розбиратися, винен ти чи ні. Впав їм ув око — отже, покарають. До смерті замучать, і ніхто їх не зупинить. У районах беззаконня бо вони — закон. І ще найпростіші правила, успішне виконання яких гарантує чималеньку суму кредитів на картці.

Те, що дотримуватися цих правил майже неможливо — інша справа. А перемогти у змаганні, на якому стоять райони беззаконня, і зірвати чималенький куш ще досі нікому не вдалося. Кредити легко не дістаються.

— У мене там знайомий є, — сказала Ляна. — Хочу його провідати. Як ми вночі, ближче до ранку, до нього проберемося, а потім назад пройдемо, то й не помітить ніхто.

— Знайомий?! У районах беззаконня? — від несподіванки Ела стишила голос.

— Не кричи так, — недоладно осмикнула її Ляна. — Він до мене раніше навідувався… Я, правда, до нього — ніколи. Але все, бува, вперше трапляється.

Вийти із районів беззаконня, якщо не відмовився від статусу учасника змагання, або зайти в них, коли ти цим учасником не є, було складно. А проте особливо просунуті завжди знаходили свої шляхи.

Наприклад, в акведуках.

— Та ми ж дівчата, — страшним шепотом сказала Ела. — А вони там, у районах беззаконня… хлопці в основному. І дівчат роками не бачать. Якщо нас помітять…

— Віра — дівчина, — заперечила Ляна. — Вона туди пішла, і нічого.

Чи це так, Ляна не знала, але Ела цього разу не стала прискіпатися.

— До того ж, у передранкові часи навіть в районах беззаконня спокійно, — гнула своє Ляна. — Завтра у нас дослідження в передмісті, все одно рано вставати доведеться. То вийдемо трохи раніше. Пройдемо акведуками…

— Там же істот як мушви, — чим сильніше протестувала Ела, тим більше їй хотілося піти. Ляна це знала. Тому до Ели і звернулася. Рися чи Антін не наважилися б на таку зухвалість, як проникнення у райони беззаконня, до того ж, Рисі ще й пояснювати причину своєї відсутності Рудому довелося б.

Талія зараз мала інші клопоти. У неї незабаром мав бути день народження, і дівчина готувалася до нього, як могла. Хотіла всіх своїх численних друзів і знайомих десь зібрати, а де — поки не придумала.

Так само, як Ляна не придумала, що Талії дарувати. Та критикувала кожен подарунок. Подарованої Ляною м’якої іграшки боялася мати Талії, а її домашні тварини взагалі дерли ту пухнасту забавку з довгим носом несамовито — ревнували, мабуть. Книжки і мислестрічки сприймалися Талією та її батьками як зло — займали забагато місця. Наручний годинник, на який пішла половина Ляниної стипендії, Талію дратував. Тікав надто голосно. За візерунок, який Ляна колись накреслила у подарунок Талії, дівчина взагалі намагалася не згадувати. Батько її подруги розніс той візерунок ущент — не за логікою накреслений, і зарозумілий, і так далі.

Отже, оскільки цукерок чи будь-якої іншої їжі Талія у подарунок не потребувала — їла замало, — на квіти скаржилася, що не має де їх подіти, а про проблеми з іншими подарунками розповідала кожнісінького разу, Ляна вагалася.

Дивно, що її, з ураженою невідомою інфекцією правицею, досі турбували такі речі. Хоч, можливо, не настільки сильно, як раніше.

— Ми ж разом будемо, — відмахнулася Ляна. — Впораємося. То ти підеш?

Не сказати, щоб Ляна так потребувала компанії. Вона і сама могла піти, проте… Хто знає, що трапиться, якщо вона втратить контроль над своєю правицею і ніхто її не зупинить. Так і півМіста рознести можна. Примарна перспектива, звісно. Ляна знала, що не володіє такою силою.

Натомість сила виманювати на себе дивних істот у дівчини була. Це питання варто було прояснити.

— Може, Віру зустрінемо, — спокушала далі Ляна. — Хоча це навряд, вона ж про себе знати не давала… Та все можливо.

— Я, мабуть, повторююся, — зітхнула Ела і захоплено додала: — Але, Ляно, ти божевільна.

До того ж, Елі страшенно подобалося ризикувати. Якби Ляна пішла в райони беззаконня без неї, а Ела про те дізналася, вона ніколи б подрузі не пробачила.

— То ти підеш? — зраділа Ляна.

— Умовила, — Ела смикнула подругу за мокре волосся, — ти чому така… наче щойно скупана?

— А, спустилася сьогодні до берега річки перед парами і оступилася, — збрехала Ляна, — добре ще, мала зміну одягу в Академії. До неї все ближче, ніж до гуртожитку, було… Мій пристрій зв’язку потонув, уявляєш?

— Гм, — непевно відгукнулася Ела. Сама вона пристрої зв’язку губила постійно. Якийсь у неї вкрали у храмі — витягли з кишені. Якийсь забрали разом з усіма речами, що їх дівчина лишила біля входу у театр тіней. Тоді Ела дуже поспішала на виставу, а речей із собою мала багацько — саме скуповувалася. З ними до театру не пускали, довелося кинути у найближчий куток. Вистава бо важливіша, чи не єдина справжня розвага у Місті, і квиток добути було неймовірно важко. Повернувшись після вистави, Ела не знайшла ні речей, ні пристрою зв’язку, з яким до глядацької зали також не пройти було. Добре ще, картку кредитну там не лишила.

Третій пристрій зв’язку Ела згубила на кладовищі Міста. Там ховали найвидатніших громадян, тобто їхній порох. Мертві тіла звичайних людей або одразу дематеріалізували, як це робили зі сміттям роботи-прибиральники, або пускали на добрива.

Кладовище було невеликим — не більше тридцяти квадратних метрів. Чимало тонких, не надто високих обелісків із написами здіймалися до завше похмурого неба. Під ними ховали тих, хто цього вартував. Адже найперша ознака цивілізації — повага до померлих.

Ела ж виявляла свою повагу, співаючи на могилах від храму Вищого і не так вже й мало кредитів за те отримуючи. А ще вона померлих відспівувала. Це відбувалося у невеличкому приміщенні поруч із кладовищем: одразу після того мертвих везли до крематорію.

Ела розповідала, що одного разу вона відспівувала дуже дивну жінку. З тією щось не так було, за Елиними словами. Занадто спокійне обличчя… занадто живе. Не підфарбоване, не застигле у смерті, без підв’язаної щелепи, як це часто доводиться робити.

Охоплена незрозумілою підозрою, Ела нахилилася над жінкою надто низько, і пристрій зв’язку впав у домовину. Саме тоді жрець Вищого, котрий опікувався відспівуванням, взяв Елу за руку і відтягнув