Читати книгу - "Чи це людина"

він починає жестикулювати і шварготіти цією своєю убогою німецькою — послухай, послухай — він хоче вибачитись за ту лопату багна; він ще не зрозумів, де ми — ці угорці, треба сказати, дивні якісь люди.

Іти в крок і вести складну бесіду німецькою — це вже занадто, цього разу це я йому кажу, що він збився з кроку, і тут я глянув на нього й побачив його очі за краплями дощу на окулярах, і то були очі людини Крауса.

Тоді сталося щось важливе, і варто розповісти про це тепер, може, з тієї ж причини, з якої варто було, щоб це сталося тоді. А сталося те, що я почав говорити до Крауса, і говорив довго — поганою німецькою, але повільно, зупиняючись після кожної фрази, щоб пересвідчитися, що він зрозумів.

Я розповів йому, що мені снилося, ніби я вдома, там, де я народився, сиджу зі своєю родиною за столом, а на столі — сила-силенна їжі. Це було літом, в Італії — може, в Неаполі? …так, у Неаполі, але подробиці тут неважливі. І раптом задзвонив дзвоник, я підвівся, стривожений, і пішов відчинити, і кого я побачив? Його, присутнього тут Крауса Палі, з відрослим волосся, чистого й гладкого, одягненого, як вільна людина, а в руці він тримав буханець хліба. Двокілограмовий, ще теплий. Тоді я сказав «Servus, Páli, wie geht’s?»  [62] і мене охопила радість, я запросив його ввійти і сказав своїм, хто він, пояснив, що він приїхав з Будапешта і чому він такий мокрий — бо він був мокрий, так як тепер. Я дав йому поїсти і попити, а тоді приготував для спання гарне ліжко, і була ніч, але було так чудесно тепло, що за мить ми всі висохли (авжеж, бо я теж був дуже мокрий).

Яким хорошим хлопцем був, мабуть, Краус у цивільному житті; тут він довго не протягне, це видно з першого погляду, це можна довести, як теорему. Мені шкода, що я не знаю угорської, бо його зворушення прорвалося і вилилося потоком екзотичних мадярських слів. Я зрозумів хіба своє ім’я, але з урочистих жестів можна б сказати, що він мені щось обіцяє і бажає.

Бідолашний, дурний Краус. Якби він знав, що це неправда, що мені він зовсім не снився, що для мене він теж є ніхто, крім однієї короткої миті — він ніхто і ніщо, як все тут, окрім голоду всередині і холоду та дощу навколо.

Die drei Leute vom Labor [63]

Скільки місяців минуло від нашого прибуття в табір? А скільки від того часу, як мене виписали з Ка-Бе? А від дня іспиту з хімії? А від жовтневої селекції?

Ми з Альберто часто над цим замислюємось, і ще багато над чим. Коли нас сюди привезли, нас було дев’яносто шестеро — нас, італійців з ешелону номер сто сімдесят чотири тисячі; до жовтня дожило лише двадцять дев’ять з нас, а з них восьмеро пішли під селекцію. Тепер нас двадцять один, а зима тільки почалася. Скільки з нас доживе до нового року? А скільки дотягнуть до весни?

Нальотів не було вже багато тижнів; листопадовий дощ перетворився на сніг, а сніг вкрив руїни. Німці і поляки приходять на роботу в гумових чоботях, хутряних навушниках й утеплених комбінезонах, а англійські полонені — у чудових хутряних куртках. У нашому концтаборі пальта видали лише небагатьом привілейованим; ми — спеціалізована команда, яка, теоретично, працює тільки в приміщенні; тому нас залишили при літній формі одягу.

Ми — хіміки, тому працюємо з мішками фенілубета. Ми розчищали склад після перших нальотів у розпал літа; феніл-бета липнув нам під одягом до спітнілого тіла і роз’їдав його, мов проказа; шкіра великими обпеченими клаптями лущилася з наших облич. Тоді нальоти припинились, і ми занесли мішки назад на склад. Потім у склад влучила бомба, і ми сховали мішки у підвалі стиролового цеху. Тепер склад відремонтували, і треба позаносити мішки туди знов. Їдкий запах фенілу-бета просяк наш єдиний одяг і супроводжує нас день і ніч, мов тінь. Поки що переваги приналежності до хімічної команди обмежились ось до чого: інші отримали пальта, а ми ні; інші носять п’ятдесятикілограмові мішки з цементом, а ми — шістдесятикілограмові мішки з фенілом-бета. І що тут думати про іспит з хімії та про тодішні ілюзії? Влітку принаймні чотири рази ходили чутки про лабораторію доктора Паннвіца в корпусі 939 і що з-серед нас мають вибрати лаборантів-аналітиків для відділу полімеризації.

Тепер досить, тепер всьому кінець. Це останній акт — почалася зима, а з нею — наша остання битва. Нема більше сумнівів, що вона буде остання. В який би момент дня нам не траплялося прислухатися до голосу наших тіл, розпитати наші члени, відповідь завжди одна: сил нам не стане. Усе навколо нас говорить про розруху і кінець. Половина корпусу 939 — нагромадження покрученої бляхи і уламків тиньку; з величезних трубопроводів, де раніше гуркотіла нагріта пара, тепер аж до землі звисають потворні, товсті, мов стовпи, блакитні бурульки. Тепер у Буні тихо, а за сприятливого вітру, якщо прислухатись, чутно постійний глухий підземний гул — це наближається фронт. У концтабір прибуло триста в’язнів з Лодзького ґетто, яких німці вивезли перед наступом росіян; вони донесли аж до нас чутки про легендарну боротьбу у Варшавському ґетто і розповіли, як рік тому німці ліквідували концтабір у Любліні — поставили в кутах чотири кулемети і підпалили бараки; про це цивілізований світ не дізнається ніколи. А коли буде наша черга?

Нині вранці капо, як завжди, поділив нас на бригади. Десятеро з хлориду магнію підуть на хлорид магнію; і вони вирушають, човгаючи ногами, якомога повільніше, бо на хлориді магнію робота дуже важка — цілий день стояти аж по кісточки в крижаній солоній воді, яка роз’їдає взуття, одяг і шкіру. Капо хапає цеглину і кидає в них; вони незграбно ухиляються, але кроку не пришвидшують. Це вже майже звичай, так буває щоранку і не завжди означає, що капо хоче когось конкретно покарати.

Четверо тих, хто будує Scheisshaus, дістають призначення на свою роботу; і вони вирушають на будівництво нового нужника. Варто згадати, що відколи прибули ешелони з Лодзі та Трансільванії і наша кількість перевищила п’ятдесят гефтлінгів, невідомий німецький бюрократ, який відає такими речами, дав дозвіл на спорудження Zweiplatziges Kommandoscheisshaus, тобто двомісного нужника тільки для нашої команди. Така відзнака не залишила нас байдужими, бо зарахувала нашу команду до тих небагатьох команд, приналежністю до яких тут пишаються; проте цілком очевидно, що тепер нам бракуватиме найпростішого приводу, щоб піти з місця роботи і полагоджувати оборудки з цивільними. «Noblesse oblige»  [64], — каже Анрі, який має іншу тятиву для свого лука.

Дванадцятеро йдуть на цеглу. П’ятеро — до майстра Дама. Двоє на цистерни. Скільки відсутніх? Відсутніх троє. Гомолка нині вранці пішов у Ка-Бе, Фаббро вчора помер, Франсуа перевели хтозна куди і хтозна чому. Усе сходиться; капо занотовує, він задоволений. Крім промінентів команди, залишаємося тільки ми, вісімнадцятеро з фенілу-бета. А ось і несподіванка.

Капо каже: «Нині вранці доктор Паннвіц повідомив Arbeitsdienst, що для лабораторії було відібрано трьох гефтлінгів. 169509, Брак’є; 175633, Кандель; 174517, Леві». — Якусь мить у вухах мені гуде, а Буна крутиться навколо мене. У команді 98 людей, з прізвищем Леві троє, але номер сто сімдесят чотири тисячі п’ятсот сімнадцять — це я, нема жодного сумніву. Я — один з трьох обраних.

Капо втуплюється у нас поглядом із заздрісним смішком. Бельгієць,