Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

184
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 33 34 35 ... 176
Перейти на сторінку:
кишеню, кинувши на мене вкрай роздратований, нищівний погляд. Але чому? Я й гадки не мав чому. Проте знав, що Майк Шнайдерман міг надрукувати про когось замітку у газеті, а якщо про людину написали у газеті, отже, вона жила недаремно. Тоді це вже не просто двонога істота, яка ненадовго з’явилася на Кларк-стріт, заплямовуючи вічність своїми мерзенними вчинками і думками. Тоді це…

— Чарлі, над чим ви тепер працюєте? — поцікавився Майк Шнайдерман. — Можливо, над черговою п’єсою? Чи фільмом? Розумієш, — звернувся він до Білла, — Чарлі й справді відомий хлопець. За його бродвейським гітом поставили бомбезний фільм. Він написав величезну купу всього.

— Я пережив свою зоряну мить на Бродвеї, — сказав я. — Її вже не повернеш, тому навіщо намагатися?

— Тепер я пригадую. Хтось казав мені, що ви збираєтеся видавати якийсь прогресивний інтелектуальний журнал. Коли він з’явиться? Я зроблю вам рекламу.

Але Кантабіле сердито зиркнув на мене й буркнув:

— Нам пора.

— Я залюбки зателефоную, коли матиму для вас новини. Реклама нам знадобиться, — сказав я, кинувши в бік Кантабіле значущий погляд.

Але той уже пішов. Я подався за ним.

— Та що з тобою таке? Якого біса? — визвірився він на мене в ліфті.

— Не уявляю, що я зробив не так.

— Ти сказав, що хотів пустити собі кулю в лоба, а ти ж, гад, прекрасно знаєш, що шваґер Майка Шнайдермана два місяці тому й справді висадив собі мізки.

— Ні!

— Ти точно читав про це в газеті — про весь цей галас довкола фальшивок, липових облігацій, що він їх дав як заставу.

— О, то ти про Ґолдгаммера, хлопця, який надрукував власні сертифікати, того шахрая!

— Ти знав про це, не придурюйся! — сказав Кантабіле. — Ти зробив це навмисне, щоб усе зіпсувати, щоб зірвати мій план.

— Ні, я не знав, клянуся, що не знав. Пустити собі кулю в чоло? Та це ж просто поширений вислів.

— Та не в цьому разі. Ти знав, — розлючено гаркнув він. — Ти знав, що його шваґер наклав на себе руки!

— Я не пов’язував цих двох речей. Це, напевно, була фройдистська обмовка. Цілком ненавмисна.

— Ти завжди вдаєш, начебто не знаєш, що робиш. Іще скажи, що ти не знаєш, хто цей довгоносий тип.

— Білл?

— Так! Білл! Білл — це Білл Лакін, якого обвинувачували разом із Ґолдгаммером. Він узяв фальшиві облігації як заставу.

— Але чому його мали обвинувачувати? Адже Ґолдгаммер йому їх підсунув.

— Тому що! Чи ти своїм пташиним мозком не розумієш того, що читаєш у газетах? Він купив у Ґолдгаммера акції «Лекатрайд» по долару за штуку, коли вони коштували по шість доларів. Ти, може, й про Кернера не чув? Про велике журі й усі ці судові процеси? Але ж тобі начхати на те, через що інші люди стріляються. Ти високо себе несеш, Сітрине. Гордуєш нами, ми для тебе — ніщо.

— Хто ми?

— Ми! Звичайні люди, — розлючено відказав Кантабіле.

Але не час було сперечатися. Я мав виказувати повагу та страх. Показати, що я його не боюся, було б викликом. Не думав, що він здатен мене застрелити, але відлупцювати — чом би й ні, можливо, навіть зламати ногу. Коли ми вийшли з «Плейбой-клубу», він знову тицьнув мені гроші.

— Ми маємо це повторити? — запитав я.

Він не став нічого пояснювати. Лише мовчки стояв, гнівно опустивши голову, аж поки підігнали його «тандерберд». Мені знову довелося сісти у машину.

Наступною зупинкою був Центр Джона Генкока[99]. Ми піднялися ліфтом на шістдесятий чи сімдесятий поверх. Приміщення, куди ми увійшли, на вигляд було як приватне помешкання, проте, схоже, слугувало також місцем ділових зустрічей. Обставлене пластиковими меблями, що їх полюбляють декоратори інтер’єру. Стіни завішено мистецькими творами у стилі поп-арт, геометричними фігурами у техніці trompe-l'oeil[100], якою так захоплюються бізнесмени. Вони надто легко підпадають під вплив ошуканців, які торгують мистецькими творами. Господарем цього помешкання виявився літній добродій у брунатному спортивному піджаку з рогожки, розшитої золотими нитками, й у смугастій сорочці, що прикривала його обвисле черевце. Сиве волосся на вузькій голові було гладко зачесане назад. У нього на руках я помітив чималенькі печінкові плями. Шкіра під очима й навколо носа теж мала не найкращий вигляд. Сидів на низенькій канапі (певно, набитій пухом, судячи з того, як вона прогнулася під ним), зручно витягнувши ноги й зануривши черевики з крокодилячої шкіри у пухкий килим кольору слонової кістки. Під вагою черевця на його стегні проступали обриси пеніса. Довгий ніс, відвисла губа, подвійне підборіддя доповнювали весь цей оксамит, розшиту золотом рогожку, парчу, атлас, крокодилячу шкіру й мистецькі вироби у техніці trompe-l'oeil. З розмови я зрозумів, що він спеціалізувався на ювелірних виробах і був пов’язаний з кримінальним світом. Можливо, збував крадене — хто його знає? Рінальдо Кантабіле хотів привітати дружину з річницею весілля й вибирав для неї браслет. Служник-японець подавав напої. Не скажу, що аж так люблю випити, але того дня мені, зі зрозумілих причин, хотілося віскі, тож я знову вихилив подвійний скотч. Із хмарочоса міг споглядати чиказький краєвид у це коротке грудневе пообіддя. Розкошлане призахідне сонце ширило помаранчеве світло над темними обрисами міста, над рукавами річки та чорними фермами мостів. Срібно-аметистове озеро вже було готове зодягти на зиму свій льодовий покров. Я поринув у роздуми. Якщо Сократ мав слушність, кажучи, що ми нічого не можемо навчитися від дерев, а лише люди, яких зустрічаємо, можуть допомогти нам довідатися щось про себе, то я, либонь, помилявся, відволікаючись на краєвид, замість того, щоб прислухатися до розмови своїх ближніх. Вочевидь, для людського товариства маю занадто слабкий шлунок, адже мене часто нудить від нього. Щоби позбутися тривоги чи тягаря на серці, я розмірковував про воду. Сократ би таке не схвалив. Здається, мені ближчий Вордсворт зі своїми деревами, квітами, водою. Проте саме завдяки архітектурі, машинобудуванню, електриці, техніці я опинився тут на шістдесят четвертому поверсі. Скандинавія вклала мені в руку цю склянку, Шотландія наповнила її віскі, а я сидів, згадуючи деякі дивовижні факти про Сонце, зокрема той, що світло інших зірок, потрапляючи у гравітаційне поле Сонця, має заломлюватися. Тож Сонце вкрите шаллю, зітканою з усесвітнього світла. Ще Айнштайн, міркуючи про різні речі, висунув таке припущення. А спостереження Артура Еддінґтона під час затемнення це підтвердили.

Тим часом у помешканні не вгавав телефон. І жоден дзвінок не був місцевий. Телефонували з Лас-Веґаса, Лос-Анджелеса, Маямі та Нью-Йорка.

— Пошли свого хлопця до «Тіффані»[101] щоб дізнався, скільки в них коштує така штукенція, — казав господар

1 ... 33 34 35 ... 176
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дар Гумбольдта», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дар Гумбольдта"