Читати книгу - "Майстер реліквій"

та регочучи. Дісмас, Дюрер та Магда спостерігали за цією картиною.

— Залізна дисципліна. Ландскнехти, що там казати, — знову зауважив Дюрер, продовжуючи малювати.

У вухах Дісмаса все ще дзвеніло від вибуху. Він потер їх, намагаючись таким чином повідомити Магді, що трохи оглух. Вона пильно придивилася до його скалічених вушних раковин, потім відвернулася, усвідомивши, що опинилася занадто близько від нього. І одразу вказала рукою на озеро:

— Наш бенкет прибув.

На поверхні плавало досхочу форелі. Ландскнехти кинули свою греко-римську боротьбу та, тріумфально улюлюкаючи, кинулися за рибою.

Дюрер вийшов до озера, щоб подивитися на улов, залишивши Магду наодинці з Дісмасом.

— Твої вуха, — раптом сказала Магда.

— Я добре чую, — відповів Дісмас.

— Ось мазь.

— Ти б краще була обережніша з тією маззю. Якщо почують, знову вирішать, що ти відьма.

— Дякую тобі. За сьогоднішній ранок.

— Я не вірю в існування відьом.

— Я знаю ту книгу — «Молот».

— Ти вмієш читати?

— Так, умію. І там нема ніякого випробування святого Боніфація.

Дісмас подивився на ландскнехтів, які вовтузились з фореллю.

— Добре, що хоч вони не вміють читати, — сказав він. — Він був відважним хлопцем, цей Боніфацій. Монахом, як і ми. Належав до бенедиктинського ордену. Він прийшов сюди з Англії, щоб навернути франків до Христа. Непроста місія. На той час франки поклонялися дубу — священному дереву їхнього бога Тора. Щоб показати їм, що він не боїться гніву Тора, Боніфацій узяв сокиру та й зрубав дуб. А деревину використав для будівництва каплиці.

— Я молитимуся цієї ночі за нього.

— Урешті-решт франки порубали його на шматки. Але зараз ніхто в цих краях більше не поклоняється Тору. Колись я продав одне з ребер Боніфація одному… — Він обірвав себе. — То як ти збираєшся готувати гриби?

— З травами.

Магда пильно дивилася на нього.

— Чим ти займався, торгуючи ребрами святого Боніфація?

Дісмас знизав плечима.

— Ну… Реліквії — досить поширена річ у нашому світі.

— А який він, твій світ, Дісмасе?

— Як бачиш, ми — монахи.

Вона посміхнулася.

— Я знала багато монахів. Але жодного разу не бачила таких, які показували б язика вельможному графу. Або тримали зброю, наче солдати. Чи рибалили з порохом. Чи хотіли б зґвалтувати жінку. І щоб жоден з них не мав при собі навіть малесенького розп'яття…

— Розумієш, ці троє — ще послушники. Вони, так би мовити, ще у процесі підготовки. Їм бракує дисципліни.

— А до якого ордену ти належиш?

— До нового.

— Як ви себе називаєте.

— Боніфаційці.

Магда засміялася.

— Я ніколи не чула про цей орден.

— А ти і не могла. Я ж кажу, він новий.

— І в чому ваше покликання? Не думаю, що ви випасаєте овець чи варите варення.

— Переїжджаємо собі з місця на місце. Ми — жебруючий орден.

— Жебруючий орден… Нужденні зі зброєю?

Дісмас знову знизав плечима.

— Так можна отримати більше пожертв.

Магда хіхікнула. Звук був солодкий, наче музика вітру.

— Чому ти так багато розпитуєш? — сказав Дісмас, імітуючи роздратування.

— Просто цікавлюсь.

— Монахами?

— Тобою, Дісмасе.

Дісмас відчув, як його щоки запалали.

— Я не цікавий.

— То розкажи мені, чим займаються боніфаційці? Окрім того, що просять милостиню з рушницями та арбалетами?

— Ну, ще ми переводимо.

— Ви якось не виглядаєте дуже освіченими людьми.

— Реліквії. Ми переводимо реліквії.

— На що?

— Ні, «переводити» означає переміщувати. Це називається «переведення», розумієш? Коли реліквія — кістка святого, шматок соломи з Христових ясел, що завгодно, — забажає переїхати на нове місце, скажімо, з одного санктуарію до іншого, ми, боніфаційці, здійснюємо «переведення» — переміщуємо її.

Магда знову засміялася.

— Це смішно?

— А як ви знаєте, що реліквія хоче переміститися з одного місця до іншого? Вона що, каже вам: «Мені набридло у Ліоні, я хочу до Мілану»?

— Не богохульствуй, дівчино. Це серйозна справа.

— Я просто питаю, як реліквія дає вам знати, що хоче змінити оточення.

Дісмас зітхнув.

— Це складно. Цьому треба вчитися роками. Хай би там як, саме тому ми маємо носити зброю. Щоб захищати реліквії, що перебувають під нашою охороною.

— У якій же святій компанії я опинилася!

— Я не казав, що ми святі.

— Ну, якщо ти так кажеш…

— Кажу.

— Усе одно, я рада бути поруч із тобою.

Він знову зашарівся.

— Я — грішний чоловік.

— Чому ти кажеш це мені?

— Це моя справа.

— Ти врятував мені життя. І перешкодив своїм послушникам забрати те, що належить лише мені — мою гідність. Хіба це грішні вчинки?

— Це було всього-навсього…

— По-боніфаційськи?

Дісмас посміхнувся.

— Якщо ти так хочеш.

Вона посміхнулася та подарувала йому погляд, який змусив його почуватися схвильованим і щасливим одночасно.

— Хочу.

Того вечора вони досхочу наїлися форелі з грибами. Вперше після того, як вони покинули Віттенберг, усі разом зібралися навколо одного вогнища.

Конрад намагався робити вигляд, що й досі розлючений на Наткера та Анкса, але насолода від поїдання такої кількості форелі та грибного фрикасе перешкоджала йому в цьому. Вони все їли і не могли наїстися. Гарний кухар, ця Магда.

Коли вони до відказу набили свої шлунки, вона налила їм у кухлі питва, що заварила з м'яти. Смак був дуже незвичний, він стягував та поколював у роті, але приносив задоволення і спокій.

Конрад сказав:

— Отже, ти не відьма. Тоді хто ж ти така?

Магда дивилася на тліючі вуглинки. Її рудаві пасма палали у його світлі. Дюрер дав їй трохи скипидару, щоб відчистити волосся від смоли, перед тим, як вона пішла купатися під водоспадом. Дісмас усвідомлював, що весь час витріщається на неї, але все одно не міг відірвати очей.

— Мій батько був аптекарем у Шрамберзі. Поважною людиною. Він був другом Парацельса.

— Кого?

— Стули пельку, Анксе, — сказав Конрад. — Дай людині сказати.

— Лікар та ботанік. Дуже велика людина. Він пройшов увесь світ у пошуках нових ліків. Зараз він живе у Базелі. Я бачила його двічі у житті. Якось, коли я була зовсім мала, батько брав мене туди з собою. Потім він помер від чуми. Як і моя мати, сестра та двоє братів. Я не померла лише тому, що тато відіслав мене до монастиря у Гейдельберзі — навчатися аптекарській справі.

Згодом я повернулася до Шрамбергу. Почала працювати у таверні. Там він мене і побачив — той Лотар, якого ви бачили минулої ночі.

Він жадав мене. Однієї ночі, коли я йшла з таверни після роботи, за мною прийшов його прислужник.

Мене утримували у його замку. Я вже не знаю, як довго. Місяцями. Я нічого не могла вдіяти. Двері завжди були зачинені. Я намагалася вчинити самогубство.

Магда оголила зап'ястя