Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн. 2"

class="a">[7]. Перекажіть їй, що я, Рене, схвалюю її вибір — краще цього імені хіба що ім’я Ісуса.

І хоча на устах у нього була усмішка, очі його, коли він згадав прізвище героя-сміливця Луїзіани, гордо зблиснули.

— А чим гірше таке ім’я, як Роберт Едвард Лі? — зауважив Томмі.— Бувалець Бо — молодець, я нічого до нього не маю, але мій перший син зватиметься Боб Лі Велберн.

Рене засміявся і знизав плечима.

— Я ось розкажу вам один жарт, хоч це щира правда. І ви самі переконаєтесь, якої креоли думки про нашого хороброго Борегара і про вашого генерала Лі. В поїзді біля Нового Орлеану їде один з Вірджинії, що служив під генералом Лі, і перестріває креола з війська Борегара. І той вірджинець давай розводитись про генерала Лі: як генерал ось це зробив, ось те сказав — і говорить так, говорить. А креол — він чоловік увічливий, зморщив чоло, наче пригадує, а тоді всміхається й каже: «Генерал Лі! A-а, oui![8] Я вже знаю. Лі! Це той самий, про кого генерал Борегар доброї думки!»

Скарлет із чемності засміялася, хоча з усієї цієї історії тільки одне зрозуміла: що креоли такі самі чваньки, як і чарлстонці та саванці. Щодо неї самої, то вона завжди вважала, що сина Ешлі треба було назвати просто батьковим ім’ям.

Музики, настроївши врешті свої інструменти, вжарили «Старого Дена Такера», і Томмі обернувся до Скарлет.

— Ви не хочете потанцювати, Скарлет? Я вам, звичайно, не партнер, але ось Г’ю чи Рене...

— Ні, дякую. Я ще в жалобі по мамі,— поспішила відмовитися Скарлет.— Я трохи посиджу.

Вона пошукала очима Френка Кеннеді, що розмовляв з місіс Елсінг, і кивнула йому, щоб підійшов.

— Я сяду он там в алькові, і якщо ви принесете чого-небудь холодненького, ми зможемо погомоніти,— сказала вона Френкові, коли троє юнаків відійшли.

Поки він кинувся виконувати доручення, маючи повернутися з келихом вина й тоненькою, як папір, скибкою кексу, Скарлет примостилася в алькові у кінці вітальні, дбайливо поправивши складки на сукні, щоб не так впадали в око більші плями. Захоплено дивлячись на всіх цих людей і вслухаючись у звуки музики, проймаючись цією святковою атмосферою, вона відчула, що принизлива ранкова пригода з Ретом відступила кудись на задвір’я пам’яті. Про Ретову поведінку й свій власний сором буде час подумати завтра, тоді вона зможе знову віддатися гніву. Тоді ж і поміркує над тим, чи справила вона бажане враження на зранену й збентежену душу Френка. Але не сьогодні. Сьогодні в ній по самі пучки пальців нуртувало життя, всю її переповнювала надія, очі іскрилися.

Скарлет дивилася з алькова на простору залу й на пари в танці і пригадувала, яким прегарним видалось їй це приміщення, коли вона вперше приїхала до Атланти під час війни. Тоді натерта підлога вилискувала як скло, люстра вгорі сотнями крихітних призмочок перехоплювала й відбивала сяйво десятків свічок, розбризкуючи навколо пурпурові, діамантові й сапфірові зблиски. Зі старовинних портретів на стінах споглядали присутніх поштиві й шляхетні предки, милостиво даруючи всім свою гостинність. Було тоді у вітальні кілька канап з рожевого дерева, м’яких і затишних, і найбільша з них стояла на чільному місці саме в цьому алькові. Скарлет полюбляла сидіти тут на таких вечірках. Звідси було видно всю залу й розміщену за нею їдальню, де стояв овальний стіл з червоного дерева на двадцятеро персон, а попід стінами скромно дожидалися гостей двадцять стільців на вигинистих ніжках, і де стояли ще масивний сервант і буфет, заставлені важким сріблом, семисвічними канделябрами, келихами, пляшечками на олію та оцет, карафками й блискучими чарками. Так часто сиділа Скарлет на цій канапі в перші роки війни, завжди у товаристві котрогось вродливого офіцера, і прислухалась до звуків скрипки й контрабаса, акордеона й банджо, і до спокусливого човгання ніг танцівників по навощеній до блиску підлозі.

Тепер люстра не світилася. Вона висіла перехняблено, більшості скелець не стало, немов янкі заповзялися порозбивати їх, шпурляючи в люстру чобітьми. Кімнату освітлювали гасова лампа та кілька свічок, а головним чином — вогонь, що гоготів у широкому каміні. В миготливому його світлі було видно, як безнадійно пошрамовано та подзьобано потьмянілу стару підлогу. Прямокутники на вибляклих шпалерах показували, де висіли колись портрети, а глибокі тріщини в тиньку нагадували про той день облоги, коли на будинок упав снаряд, зруйнувавши дах і частину другого поверху. Важезний стіл з червоного дерева, на якому лежало різне печиво та стояли карафки, як і колись, красувався серед спорожнілої їдальні, хоч і був подряпаний, а на поламаних ніжках його видніли сліди незграбного ремонту. Серванта, срібла, тонконогих стільців не стало. Зникли також тьмаво-золоті Дамаскові портьєри на високих двостулкових вікнах у глибині зали, лишилися тільки рештки старих мереживних фіранок, чисто випраних, але не раз, видно, лагоджених.

На місці канапи з вигнутою спинкою, яку так любила Скарлет, стояла зовсім не така зручна тверда лавка. Скарлет намагалася сидіти на ній якомога зграбніше, і щиро шкодувала, що через мокру сукню не може танцювати. А потанцювати так же кортіло! Зате в цьому відлюдному закутку їй легше буде, ніж кружляючи в танці, забити клинці під Френка: вона уважливо прислухатиметься до його балаканини й підохочуватиме до сміливіших зальотів.

Але ж музика просто поривала до танцю! Скарлет притупувала ніжкою в лад з широкою ступнею Леві, що перебирав струни милозвучного банджо й оголошував фігури кадрилі. Ноги танцюристів ширкали, ковзали й притупували по підлозі, пари сходились і розходились, робили оберти й зводили руки дугою.

Старий Ден Такер геть сп’янів...

(Кружляйте партнерок!)

В огонь зваливсь і крик зчинив!

(Легенько, леді!)

Після нудних і виснажливих місяців у Тарі так приємно було знов почути музику й шурхіт ніг у танці, побачити в благенькому світлі свічок знайомі усміхнені обличчя друзів, що повторюють давні жарти, примовки, дотепи, кпини, що заграють, як колись загравали. То було так, наче померши, ти воскресаєш до життя. Немовби вернулася та давня весела пора, що була п’ять років тому. Якби заплющити очі й не бачити зношених перешитих суконь і залатаних черевиків та лагоджених черевичків, якби в пам’яті у тебе не поставали образи юнаків, яким уже ніколи не танцювати, то могло б видатись, що й справді нічого не змінилося. Але оскільки очі в неї були розплющені й вона дивилася на літніх чоловіків, що юрмилися в їдальні біля карафки з вином,