Читати книгу - "Троща"

ніде не лишилося порошинки. Витяг із магазина вісім набоїв, зважив їх на долоні і знов заплішив у гнізда. Взагалі-то Місько мав би зробити один лише постріл, але треба бути готовим до всього. Ще не відомо, як поведуться більшовики.

Під землею час спливає набагато повільніше, ніж при білому дні. Стрілки на моєму німецькому трофейному дзиґарику «Ruhla» ледь видніли під склом, помережаним павутиною тріщин, і я вже кілька разів прикладав його до вуха: чи не зупинився?

Попросив Сірка почитати вголос «Мазепу», але нам те читання гумору не піддало. Місько не міг сидіти на місці, а в рукавичці не дуже розходишся. Три дрібні кроки туди, три назад — оце і все ходіння.

Але й найповільніший час має свою межу.

Ми втрьох — Місько, Сірко і я — спершу пішли на збірку, де за кілометр від хутора мали зустрітися з бойовиками Сулими. Там була літня обора для худоби, яка пустувала, але поруч стояла стара буда під соломою. Ми підійшли до неї, заглянули всередину — нікого.

Свіжий вечір пах ранньою осінню. Швидко темніло небо, де-не-де з’являлися перші бліді зірочки.

— Сідаймо, ясновельможне панство, — припросив нас друг Сірко, який останнім часом постійно зривався на старосвітські манери часів Івана Мазепи. — Відпочинемо, поки генеральний хорунжий Сулима пришле нам підмогу.

Ми з Сірком вмостилися в буді на соломі, а Місько і бровою не повів у наш бік. Ніби оглух. Він нервово поглядав десь у поле, позирав на годинник, переживав, що найкращі три хлопці Сулими запізнюються або й взагалі не прийдуть.

Ясновельможному панству в буді на соломі сиділося непогано. Довкола було так тихо, що я чув, як у Сірковій голові гомонить Полтавська битва. Але мене більше непокоїв Місько. Я ніколи не бачив його таким намагніченим. Ще недавно він готовий був сам зліквідувати Стодолю, а тут, бач, занервував.

— Міську, тобі там не зимно? — спитав я, аби переконатися, чи йому не відібрало мову.

— Зимно, — сухо озвався Місько. — Вечори вже холодні.

— Треба було зодягати кунтуші, — сказав зануда Сірко, наче він був під Полтавою. — Може, нам до ранку доведеться лежати на холодній землі.

— Ви можете помовчати? — дорікнув нам Місько. — Не почуємо, як хтось надійде.

— Гуляй, душа, без кунтуша, — пошепки мовив Сірко.

Знов запала тиша. Чомусь не сюрчали навіть усюдисущі цвіркуни. Не озивалася жодна нічна пташка. Потім я почув дивний звук — так ніби в Сірковому черепку тихо-тихесенько зарипіло кінське сідло під Карлом ХII. Ні, то Сірко жував соломину.

І знов я вловив незнайомий звук. Цього разу десь далеченько. Там чікала якась нічна пташка. Місько підняв голову, нашорошив вуха і раптом так само зачікав, як та самотня пташина. Невдовзі ми почули, що до нас хтось іде. Із сутінок випливло три постаті. Три найкращі хлопці Сулими, серед яких я з великим подивом упізнав і самого Сулиму. Це мене підбадьорило.

Ми тихо привіталися, і Сулима сказав, що Броз попросив його покерувати операцією. Із прийшлих я ще впізнав Вербу, а третій назвався Сомом. Мабуть, тому, що мав тонкі вуса. Сом прийшов із ручним кулеметом.

Ми зайшли в буду. Сулима закурив, ховаючи вогник цигарки в рукав. Він сказав, що після атентату ми також відійдемо до цієї буди, на місце збірки. Якщо нам доведеться розсіятися, то щоб кожен одразу вертався сюди.

— Ви не забули, що вам доручив Броз? — спитав він.

— Ні, — сказав я. — Кинджал і торбу ми прихопили.

— Де думаєте заховати обезголовлений труп?

— Там недалечко є стара занедбана студня[44].

— Не засипана? Ви перевірили?

— Так.

— Не забудьте забрати планшет і все, що буде в кишенях.

— Звісно.

— Нам пора вирушати, — сказав Місько. — Стодоля завжди приходить раніше.

— Встигнемо, — заспокоїв його Сулима і закурив ще одну цигарку. — Маємо цілу годину.

— Ще треба зайняти становища, — переступав з ноги на ногу Місько. — Я мушу вам їх показати.

— Хвилинна справа, — сказав Сулима.

— Легко сказати, — огризнувся Місько.

— За все відповідаю я.

Мені не сподобався цей зверхній тон Сулими. Відповідальність лежала на всіх нас. Сірко тут мав би щось вставити про Мазепу і Карла ХII, але він змовчав.

Сулима докурив, пучками пальців здушив недопалок і заховав під солому.

— Рушили!

Попереду йшов Місько, випереджаючи нас на кільканадцять метрів. Хоч місяць нам не світив, але я добре бачив, як Місько час від часу лапав себе за праву кишеню, де лежав «вальтер». Замість місяця нам присвічували зірки, які вже побільшали, і я набачив Великого Воза, що стояв якраз над хутором Подорожчина дишлем до Багатківського лісу.

Хвилин за п’ятнадцять підійшли до крайнього господарства, де жила родина Рогальського. Терен був вигідний тим, що тут росли густі кущі свербивусу[45] і глоду — зручне місце для засідки.

Зайняли становища так, як планували ще з Брозом. Ближче до того місця, де Місько мав піджидати Стодолю, залягли ми з Сірком. По лівий бік від садиби Рогальського причаївся Верба, а праворуч, від поля, метрів за сто від нас, заховалися Сулима й Сом із кулеметом.

Потяглися довгі хвилини вичікування. Ми з Сірком лежали майже поруч, але понабирали в рот води. Інакше я б його запитав, хто це там у «Мазепі» казав, що чекання бою завжди тяжче за сам бій.

Великий Віз недавно стояв над хутором, а тепер, коли ми тут, він уже зупинився над лісом. Помиляється той, хто думає, що цей Віз не їздить. До лісу від хутора було з півкілометра, і він переїхав туди на двох колесах-зірках, показуючи дишлем на місце нашої збірки.

Не рухаючись, ми трохи померзли, і я подумав, що кунтуші чи бодай сірі свитки нам не зашкодили б. Крім того, мені муляв кинджал-запоясник, якого я вже давно не носив, а цього разу мусив узяти через малозрозумілу забаганку Броза. Хоча що тут розуміти? Броз доконечно не вірив нікому. Чесно кажучи, мені ще не доводилося обезголовлювати трупи, і я погано собі уявляв, як воно робиться. Мабуть, живому ворогові легше відтяти довбешку, ніж мертвому, тим більше, коли та голова ще недавно говорила з тобою, приязно усміхалася, і в ній було стільки однакових з тобою думок, сподівань, присягань, молитов. Важко? А ти подумай у ту хвилину про занапащених цією головою провідників Корнила і Шаха, командира Бондаренка, друга Пластуна, Голенка, Шпака, Сокола, Лозу і ту дівчину, яка сама собі перерізала горло бритвою. Подумай…

Он же вона, та голова! Стодоля вийшов із-за кущів, і я впізнав його пружну, трохи розхитану ходу, хоч мав він незвичну для мене зовнішність. Подбав, сучий син, і про кунтуш — на ньому була куфайка з погонами, чоботи, райтки, а голову, яку я мав відрізати, прикривав високий гебістський кашкет. Він сторожко повів носом в один бік, у другий,