Читати книгу - "Життя і мета собаки"

вуха, тому я безсило опустив голову й вибіг із задніх дверей туди, де холодне повітря одразу вгамувало мій біль.

Мама й Тато продовжували кричати. З другого боку вулиці загорілося світло, в сусідньому будинку теж. Я бачив, як сусіди визирають із вікон і говорять по телефону.

А хлопчика все ніде не було.

— Ітане! — кричали Мама й Тато. — Ітане!

Розділ 15

Ще ніколи в житті я не відчував такого страху, як той, який випромінювали Мама і Тато, коли кричали під вікном хлопчика. Мама схлипувала, а в Тата тремтів голос. Коли я знову почав відчайдушно гавкати, вони не спиняли мене.

Мої вуха вловлювали тонке завивання сирени, але здебільшого мені було чути тільки власний гавкіт, голоси Мами й Тата, які кликали Ітана, і над цим усім — ревіння вогню. Воно було таке гучне, що я відчував його всім тілом. Кущі перед нами ще палали, сніг танув, шипів і здіймався парою.

— Ітане! Будь ласка! — кричав Тато надломленим голосом.

Раптом щось вилетіло з Ітанового вікна — і скло посипалося на сніг. То був фліп!

Я миттю підхопив його, щоб показати Ітанові — так, я його спіймав. У дірку, пробиту фліпом, висунулася голова хлопчика, оточена чорним димом.

— Мамо! — закричав він, кашляючи.

— Вилазь швидше, Ітане! — крикнув Тато.

— Не можу вікно відчинити, воно заїло!

— Просто стрибай! — відповів Тато.

— Треба стрибати, сонечко! — крикнула йому Мама.

Голова хлопчика знову зникла у вікні.

— Він же там задихнеться, що він робить?! — сказав Тато.

— Ітане! — закричала Мама.

Тут у вікно влетів Ітанів стілець і розбив скло. Ще за мить вистрибнув і хлопчик, але він, здається, зачепився за рештки скла і дерева у вікні, тож замість того, щоб перескочити палаючі кущі, він упав просто на них.

— Ітане! — заголосила Мама.

Я шалено загавкав, забувши про фліп. Тато сунув руку у вогонь, схопив Ітана, витяг його і покачав по снігу.

— О Боже мій, Боже мій… — схлипувала мама.

Ітан лежав на спині в снігу із заплющеними очима.

— Ти як, синку? Синку! Як ти? — питав Тато.

— Нога… — промовив хлопець, кашляючи.

Я чув запах обпаленого тіла. Обличчя в Ітана почорніло, з нього сочилася рідина. Я пробився до Ітана з фліпом у зубах, відчуваючи його гострий біль і бажаючи допомогти.

— Відійди, Бейлі, — сказав Тато.

Хлопчик розплющив очі й кволо всміхнувся до мене.

— Та ні, нічого, це добре. Хороший собака, Бейлі, фліп спіймав. Хороший собака.

Я помахав хвостом. Він простягнув руку й погладив мене по голові, а я виплюнув фліп, який, правду кажучи, був не дуже смачний. Другу руку він тулив до грудей, із неї текла кров.

Почали приїжджати великі й малі машини, що моргали фарами. До будинку підбігли люди й заходилися поливати його з великих шлангів. Хтось виніс ліжко, поклав туди хлопчика й поніс до кузова якогось авто. Я спробував пролізти за Ітаном, але чоловік, який стояв біля дверей, мене відштовхнув.

— Вибач, не можна! — сказав він.

— Лишайся, Бейлі, все гаразд, — сказав хлопчик.

Що таке «лишайся», я знав, і ця команда мені не подобалася найдужче з усіх. Ітану було боляче, я хотів бути з ним.

— Можна мені? — спитала Мама.

— Звичайно. Дайте-но я вам допоможу, — відповів чоловік.

Мама залізла в кузов.

— Усе гаразд, Бейлі, — сказала мама Челсі, яка щойно підійшла, і Мама подивилася на неї.

— Лоро! Ти зможеш подбати про Бейлі?

— Звичайно.

Мати Челсі взяла мене за нашийник. Руки в неї пахли Принцесою. А ось рука Тата пахла вогнем, і я розумів, що йому теж боляче. Він сів у машину з Мамою і хлопцем.

На вулицю вибігли майже всі люди району, але собак не було. Машина проїхала геть, і я сумно гавкнув їй услід. Ну як я міг бути певним, що в хлопчика все буде гаразд? Йому ж потрібен я!

Мати Челсі стояла збоку й тримала мене. Я відчував, наче вона дещо непевна, що робити. Більшість сусідів зібралися на вулиці, а вона стояла найближче до будинку, й тепер усі поводилися так, наче очікували, що вона тут і залишиться, а не піде до своїх.

— Безперечно, це був підпал, — сказав один із чоловіків до жінки, в якої на поясі був пістолет. Я дізнався, що люди, які так одягнені, звуться поліцейськими. — І кущі, і ялинка загорілися одночасно. Багато місць займання, багато займистої речовини. Господарі дивом урятувалися.

— Лейтенанте, погляньте сюди! — вигукнув інший чоловік, у якого теж був пістолет. Тимчасом люди в гумовому одязі були без зброї та продовжували поливати будинок водою.

Мати Челсі, вагаючись, теж підійшла подивитися. То був черевик Тодда. Я винувато відвернувся, сподіваючись, що на мене не звернуть увагу.

— Тут у мене кросівок… Погляньте, на ньому кров, — сказав чоловік і підсвітив сніг ліхтариком.

— Хлопчик, мабуть, порізався, стрибаючи з вікна, — зауважив хтось інший.

— Так, отам, але не тут. Тут у мене собачі сліди й цей черевик.

Я здригнувся, коли сказали про собаку. Жінка з пістолетом дістала ліхтарик і посвітила на сніг.

— Оце так! — промовила вона.

— Кров! — сказав ще хтось.

— Добре, то ви удвох простежте, куди ведуть сліди, гаразд? Давайте обгородимо місце. Сержанте!

— Так, мем, — сказав чоловік, підходячи до всіх.

— Тут кривавий слід. Нам треба з усіх боків обгородити його на вісім футів[4]. Перекрийте рух на вулиці й скажіть усім відійти.

Жінка стояла там, а мати Челсі раптом схилилася й звернула на мене увагу.

— Ти як, Бейлі? — спитала вона й погладила мене.

Я помахав хвостом.

Вона раптом припинила мене гладити й стала роздивлятися свою руку.

— Мем, ви живете тут? — спитала поліцейська з пістолетом у матері Челсі.

— Ні, а собака — так.

— Чи не можна вас попросити… Ну, зачекати… Ви ж сусідка?

— Я мешкаю за два будинки звідси.

— Ви сьогодні тут нікого не бачили, будь-кого?

— Ні, я спала.

— Гаразд. Ви не могли б підійти туди, до інших? Якщо вам холодно, то, будь ласка, залиште свої контакти й можете йти додому.

— Так, але… — промовила мама Челсі.

— Що?

— Не могли б ви подивитися