Читати книгу - "Стрілець. Темна вежа І"

— Ну гаразд.

Вони повільно рушили до місця страти, і птахи знялися в повітря, каркаючи й кружляючи, наче юрба сердитих селян, у яких відняли землю й майно. Їхні однобарвно чорні тільця чітко виділялися на тлі чистого неба Внутрішнього Світу, освітленого першими променями сонця.

І тут Роланд уперше відчув, якою насправді величезною була його причетність до цієї страти. Ця деревина не належала до благородних порід і не була частиною машини Цивілізації, що вселяла благоговійний страх, — просто така собі покороблена сосна з Баронського лісу, закаляна ляпками білого пташиного посліду. Ці білі цятки були скрізь — на сходах, поручнях, помості, — сморід стояв страшенний.

Повернувшись до Катберта, вражений, наляканий Роланд побачив в очах друга такий самий вираз.

— Я не можу, — прошепотів Катберт. — Ро, я не можу на це дивитися.

Роланд хитнув головою. У цьому всьому був для них певний урок, але темою його стане не радісне і приємне, а щось стародавнє, відстале, з потворними формами. Ось чому батьки дозволили їм приїхати. І в Роланді заговорила звична німа осляча впертість, тож, щоб з усім цим упоратись, він виявив неабияку стійкість і моральну силу та взяв себе в руки.

— Зможеш, Берте.

— Я не засну ввечері.

— Значить, так тому й бути, — відказав Роланд, не розуміючи, до чого тут сон.

Зненацька Катберт вхопив Роланда за руку й подивився на нього з такою невимовною мукою, що Роланда знову охопили сумнів і розпач від того, що вони прийшли на кухню західного крила того вечора. Батько був правий. Бодай йому не знати. Краще б усі чоловіки, жінки й діти у Тонтоні померли й перетворилися на прах, ніж те, що має статися.

А втім. Все ж. Це був для нього урок, хай навіть варварський, ніби напівукопана в землю річ з гострими краями, і він не дозволить страху взяти над собою гору.

— Давай не підемо туди, — попросив Катберт. — Ми вже все побачили.

І Роланд знехотя кивнув, відчуваючи, що ситуація (хоч би якою вона була) виходить з-під його контролю. Корт (він знав це напевно) сильними ударами збив би їх із ніг, а потім змусив піднятися на поміст, крок за кроком долаючи відстань і кленучи долю… дорогою сьорбаючи носом і втягуючи у горло свіжу кров, на смак як солоне варення. Мабуть, Корт накинув би на перекладину нову мотузку і змусив би їх по черзі просунути голову в петлю, а ще примусив би їх постояти так на ляді люка, аби пережити це відчуття. І якби котрийсь із них схлипнув чи з переляку обмочився, Корт одразу ж вліпив би йому потиличника. І, звісно, мав би рацію. Уперше в житті Роланд зрозумів, що ненавидить свій статус дитини і прагне якомога швидше подорослішати.

Перед тим як відвернутися, він неквапом підчепив нігтем і відламав від поручнів тріску, поклавши її до нагрудної кишені.

— Навіщо ти це зробив? — спитав Катберт.

Він хотів сказонути у відповідь щось хвацьке, на зразок: «Та так, на щастя!..» — але лише подивився на Катберта і похитав головою.

— Просто хочу мати її при собі. Завжди.

Відійшовши від шибениці, вони сиділи на землі в очікуванні страти. Десь за годину почав підтягуватися місцевий люд. Переважно це були сім’ї, що приїхали на роздовбаних таратайках і возах, прихопивши з собою сніданок у критих кошиках, де лежали холодні налисники з варенням із ягід дикої фітолаки. У Роланда забурчало в животі від голоду, і він знову з розпачем подумав, куди ж поділися шляхетні манери, його ж цього навчали, а тепер ось доводиться гадати, чи це, бува, не брехня. А може, це скарби, які надійно переховують глибоко всередині мудреці… Йому хотілося в це вірити, але водночас здавалося, що Гекс у брудному білому одязі, який бродив своєю чадною кухнею в підвалі й покрикував на кухарчуків, мав більшу гідність. Розгніваний і збентежений, Роланд вертів у руках тріску з шибениці. Катберт із незворушним виразом обличчя лежав поряд.

ХІІ

Врешті-решт виявилося, що в страті нема нічого такого особливого. І це втішило Роланда. Гекса привезли у відкритому возі, але впізнати його можна було тільки з величезного обхвату тіла, бо очі йому зав’язали широким шматом чорної тканини, що закривав обличчя. Дехто з натовпу почав кидати каміння, але основна маса не відривалася від сніданку й просто споглядала.

Не надто добре знайомий Роландові стрілець (він тішився з того, що не його батько витягнув чорний камінь) обережно повів Гекса вгору сходами. Двоє Вартових пройшли вперед, зайняли свої позиції обабіч люка. Коли Гекс і стрілець-кат зійшли нагору, екзекутор накинув мотузку із зашморгом на перекладину, а потім — на шию кухареві й затягував вузол доти, доки він не опинився біля лівого вуха. Птахів не було видно, але Роланд знав, що вони десь причаїлися й очікують на здобич.

— Ти хочеш покаятися? — спитав вішатель.

— Мені нема в чому каятися, — відповів Гекс. Слова він вимовляв легко, та й голос, навдивовижу, був сповнений гідності, попри те що рота йому прикривала ганчірка, яка звисала на обличчя. Тканина злегка тріпотіла на приємному вітерці, що вже посилювався. — Я не забув обличчя свого батька: його образ завжди був зі мною.

Роланд швидко оглянув натовп, і побачене його стурбувало: невже юрба співчуває? Навіть захоплюється? Обов’язково треба спитати в батька. Певне, темні часи настали, якщо зрадників називають героями (чи навпаки, невесело подумав він). Авжеж, темні часи. Шкода, що він не надто добре все розуміє. Зненацька стрельнула в голові думка про Корта й хліб, який він їм дав. Він відчув презирство — не за горами той день, коли Корт йому прислужуватиме. Але, мабуть, не Катбертові. Мабуть, Берт не витримає Кортового прицільного вогню й залишиться пажем чи грумом (або, що стократ гірше, стане напахченим дипломатом, який гає час у приймальнях чи зазирає у шарлатанські магічні кристали разом із маразматичними королями й принцами). Але Роланда така доля не спіткає. Він це знав напевне. Його призначення — відкриті простори й довгі поїздки верхи. Пізніше, на самоті, він дивуватиметься з того, що така доля могла здаватися йому бажаною.

— Роланде?

— Я тут. — Він узяв Катберта за руку, і їхні пальці міцно сплелися.

— Тебе звинувачують у масовому вбивстві й підбурюванні до заколоту, — виголосив кат. — Ти перейшов межу дозволеного в цьому світі, і я, Чарльз, син Чарльза, відправляю тебе у вічну пітьму.

Натовп загомонів, подекуди прозвучали нарікання.

— Я ніколи…

— Розповіси свою байку в пеклі, недолюдку, — сказав Чарльз, син Чарльза, й обома руками в жовтих