Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

серед людей загинути від спраги, повинен навчитися пити з усіх склянок; хто хоче серед людей залишитися чистим, повинен уміти вмиватись і брудною водою.

І для розради я часто казав собі так: «Гаразд! Підводься, старе серце! Не поталанило тобі, маєш нещастя: отож утішайся ним, наче щастям!»

Моя друга людська мудрість у тому, що я більше шкодую марнославних, аніж гордих.

Хіба вражене марнославство не матір усіх трагедій? Та де уражена гордість, там виростає щось краще за гордість.

Щоб на життя приємно було дивитись, його слід добре грати: однак для цього потрібні вправні актори.

Всі марнославні — вправні актори: вони грають і прагнуть, щоб на них дивилися з охотою — у цьому бажанні ввесь їхній дух.

Вони грають самі себе, вигадують себе; біля них я люблю приглядатися до життя — це лікує від нудьги.

Тому я й шкодую марнославних, що вони — лікарі моєї нудьги і прив'язують мене до людини, мов до якого видовиська.

Та й потім: хто виміряє всю глибину скромності марнославного! Я прихильний до нього, і через ту скромність мені його шкода.

Від вас він хоче навчитися вірити в себе; його пожива — ваші погляди, він їсть похвалу з ваших рук.

Навіть вашій брехні він вірить, якщо та брехня до нього прихильна: адже в найпотаємнішій глибині його серце зітхає: «Хто я такий!»

І якщо істинна чеснота — та, якої не усвідомлюють, то й марнославний не знає про свою скромність!

Моя третя людська мудрість у тому, що попри ваше боягузтво, лихі люди мені не огидні.

Я щасливий, зустрічаючи чудеса, народжені жагучим сонцем: тигрів, пальми і гримучих змій.

Також серед людей є прекрасні діти жагучого сонця, і навіть серед лихих є багато дивовижного.

Як і наймудріші з вас видались мені не такими вже й мудрими, так і людська злоба, як на мене, менша за свою славу.

І часто я, хитаючи головою, запитував: «Гримучі змії, навіщо ж іще гриміти?»

Воістину, навіть зло має своє майбутнє! Адже і найгарячіший південь ще не відкритий для людини.

Скільки всього називають тепер найлютішим злом, коли воно лише дванадцять футів завширшки й три місяці завдовжки! Та колись на світ з'являться й більші дракони.

Щоб надлюдині не бракувало гідного її дракона, наддракона, жагучому сонцю треба ще довго палати над вологим пралісом!

Ваші дикі кішки мали б спершу обернутись на тигрів, отруйні ропухи — на крокодилів; доброму мисливцеві — добре полювання!

Добрі й праведні! Ви воістину носите в собі багато кумедного, а передусім страх перед тим, що досі називали «дияволом»!

Ваша душа така далека від усього великого, що надлюдина налякала б вас своїм добром!

Мудрі й обізнані, ви утекли б від сонячного жару мудрості, в якій з насолодою купає своє голе тіло надлюдина!

А ви ж найвищі з тих, кого мені доводилося бачити! Ось чому я сумніваюсь у вас і потай сміюся: гадаю, ви назвали б мою надлюдину дияволом!

Ох, стомивсь я від найвищих і найкращих; з їхньої «висоти» мене потягло вище, далі від них, до надлюдини!

Жах огорнув мене, коли я побачив цих кращих голими: тоді виросли в мене крила, щоб летіти в далеке майбутнє.

У найдальше майбутнє, у південніші півдні, про які не снив іще жодний художник; туди, де боги соромляться всякого одягу!

Та вас, ближні мої й сучасники, я хотів би бачити переодягненими, і вирядженими, і марнославними, і гідними,— отже, «добрими і праведними».

І сам я хочу сидіти серед вас переодягненим, щоб не міг упізнати ні вас, ні себе: це, власне, і є моя остання людська мудрість.

Так казав Заратустра.

НАЙТИХІША ГОДИНА

Що сталось зі мною, друзі мої? Ви бачите мене занепокоєним, гнаним, мимоволі покірливим, готовим піти — ох, піти від вас якомога далі!

Так, Заратустра ще один раз мусить усамітнитись; та цього разу нерадо повертається ведмідь у свій барліг!

Що сталося зі мною? Хто мене силує? — Ох, цього хоче моя розгнівана повелителька, вона розмовляє зі мною; чи називав я хоч колись її ім'я?

Вчора ввечері промовляла до мене моя найтихіша година — ось ім'я моєї жахливої повелительки.

А сталося це так — я ж бо мушу сказати вам усе, щоб не мали ви гіркоти в серці на того, хто несподівано розлучається з вами.

Чи знаєте ви, як лякається той, хто засинає? —

Він лякається аж до пальців ніг, бо земля втікає з-під нього й починається сон.

Це я вам кажу для порівняння. Вчора в найтихішу годину втекла з-під мене земля: почався сон.

Стрілка зрушилась, годинник мого життя перевів дух,— ніколи ще довкруг мене не западало такої тиші: серце моє злякалось.

І тоді щось сказало мені без голосу: «Ти знаєш про це, Заратустро?»

Почувши, я скрикнув від ляку, зблід, як полотно, але не казав нічого.

Тоді вдруге щось сказало мені без голосу: «Ти знаєш про це, Заратустро, але не кажеш!»

І нарешті я, мов той упертюх, відповів: «Так, я знаю про це, але не хочу казати!»

Тоді знову щось сказало мені без голосу: «Заратустро, ти не хочеш? Це правда? Не будь таким упертим!»

Я заплакав, затремтів, як дитина, і сказав: «Ох, я хочу, але — не можу! Звільни мене від цього! Це мені не під силу!»

І знову щось сказало мені без голосу: «Що тобі до того, Заратустро! Скажи своє слово й розбийся!»

Я відповів: «Ох, хіба це моє слово? Хто я такий? Я чекаю на гіднішого,— об нього я й розбитися не вартий».

Тоді знову щось сказало мені без голосу: «Що тобі з того, Заратустро? Як на мене, ти не досить смиренний. Смиренність має найгрубшу шкуру».

Я відповів: «Чого лиш не зазнала шкура моєї смиренності! Я живу біля підніжжя своєї висоти: які ж зависокі мої вершини? Ніхто мені цього не сказав. Зате свої долини я знаю добре».

І знову щось сказало мені без голосу: «О Заратустро, кому судилося зрушити гори, той зрушить і долини, й низини».

Я відповів: «Моє слово ще не зрушило жодної гори, а сказане мною не доходило до людей. І хоч я йшов до людей, та ще не дійшов до них».

І знову щось сказало мені без голосу: «Що ти знаєш про це! Роса спадає на трави, коли ніч наймовчазніша».

Я відповів: «Вони глузували з мене, коли