Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

я відшукав свій власний шлях і пішов ним; і тоді мої ноги й справді тремтіли.

І так казали вони мені: «Ти забув шлях, а тепер навіть забуваєш, як треба ходити!»

І знову щось сказало мені без голосу: «Що тобі їхні глузи! Ти той, хто розучився коритись: віднині ти повинен наказувати!

Хіба ти не знаєш, хто усім найпотрібніший? Той, хто наказує зробити велике.

Зробити велике важко, але наказати зробити велике ще важче.

Ось що тобі найважче простити: ти маєш владу, але не хочеш владарювати».

І я відповів: «Щоб наказувати, мені бракує левиного голосу».

І знову щось наче прошептало мені: «Бурю приносять щонайтихіші слова. Світ повертають в інший бік думки, що приходять на голубиних лапках.

О Заратустро, ти повинен ходити тінню прийдешнього — так ти наказуватимеш і, наказуючи, вестимеш інших».

Я відповів: «Я соромлюся!»

І знову щось сказало мені без голосу: «Тобі ще слід стати дитиною і позбутися сорому.

Ще не перевелась у тобі юнацька гординя, пізно вступив ти у юність: та хто хоче стати дитиною, повинен подолати свою юність!»

Довго я зважувався й тремтів. Та врешті сказав те, що й першого разу: «Я не хочу».

Тоді круг мене залунав сміх. О лихо, цей сміх розривав мені нутрощі й краяв серце!

І востаннє щось сказало мені без голосу: «О Заратустро, плоди твої дозріли, однак ти не дозрів до плодів своїх!

Отож тобі слід знов усамітнитись: тобі ще треба визріти».

Знову залунав і відлетів сміх: круг мене запала тиша, важка, гнітюча тиша. Я лежав на землі, по моєму тілу струмочками стікав піт.

Тепер ви почули, чому я знову мушу усамітнитись. Нічого не втаїв я перед вами, друзі мої.

І все це ви почули від мене,— а я ж завжди був наймовчазнішим! І таким я хочу залишитись!

Ох, друзі мої! Я міг би вам ще щось сказати, я міг би вам ще щось дати! Чому ж не даю? Хіба я скупий?

Та коли Заратустра вимовив ці слова, його заполонила велика скорбота від близької розлуки з друзями, так що він заридав уголос, і ніхто не міг його втішити. Поночі, покинувши друзів, він подався геть.

Частина третя

«Коли вам хочеться піднестись,

ви зводите очі вгору. А я опускаю

вниз, бо вже піднісся.

Хто з-поміж вас може сміятися

і водночас бути піднесеним?

Хто сходить на найвищі вершини,

той сміється з усіх трагедій на

сцені і в житті».

Заратустра,  «Про читання і писання»

МАНДРІВНИК

Опівночі Заратустра вирушив через острівний хребет, щоб удосвіта дістатися на протилежний берег, де він хотів сісти на корабель. Власне, там лежала зручна затока, в котрій навіть чужі кораблі охоче ставали на якір, забираючи з собою багатьох, що хотіли з блаженних островів вийти в море. Підіймаючись угору, Заратустра дорогою згадував чимало своїх самотніх мандрівок, починаючи ще з юнацьких літ, а заразом безліч гір, хребтів і вершин, які йому довелося здолати.

«Я мандрівник і підкорювач гір,— казав він до свого серця,— я не люблю рівнин і, здається, не можу довго всидіти на місці.

Хоч яка доля і які пригоди мені судилися, завжди будуть мандри й підкорення гір; зрештою, випробовують тільки самих себе.

Минув той час, коли мені траплялися ще й випадки; хіба тепер мені може випасти те, що не належало б мені?

Одначе повертається до мене, приходить урешті додому моя власну суть,— та її частина, що довго була на чужині, розпорошена серед усік подій і випадків.

А ще я знаю: тепер я стою перед останньою вершиною і перед тим, що так довго мене обминало. Ох, переді мною найтяжчий шлях. Я вирушив у найсамотнішу мандрівку!

Людині моєї вдачі не уникнути цієї години,— години, котра каже: «Нарешті ти на шляху величі! Вершина й безодня поєднані тепер воєдино!

Ти на шляху величі: тепер останнім твоїм притулком стало те, що досі було згубою!

Ти на шляху величі: тепер найбільша твоя мужність у тому, що дороги за тобою вже немає!

Ти на шляху величі; ніхто не може скрадатися твоїм слідом! Твої кроки стирали шлях за тобою, а над ним написано: «Неможливість».

І коли вже забракне сходинок, то муситимеш навчитися наступати на власну голову: як інакше підійматися вище?

Наступаючи на власну голову і переступаючи через власне серце! Найлагідніше в тобі тепер повинно обернутись у найсуворіше.

Хто завжди дуже щадив себе, наостанок хирів через надмірну ощадливість. Хвала всьому, що гартує! А землю, де течуть масло і мед,— не нахвалюю!

Щоб бачити багато, треба ніби не бачити себе — така сувора вимога до кожного, хто йде в гори.

А колись хтось пізнає докучливим оком, то як він зможе побачити в речах більше, ніж саму оболонку!

Однак ти, Заратустро, хочеш бачити суть і причину всього, отже, мусиш підійматися вище себе — все вище й вище, поки навіть твої зірки опиняться під тобою!»

Так! Дивитися згори на себе самого й навіть на свої зірки,— тільки це може бути моєю вершиною, тільки це залишилось для мене останньою вершиною!»

Так, підіймаючись, розмовляв із собою Заратустра і розраджував серце суворими приповідками: ще ніколи не скиміло йому так серце. Вийшовши на хребет і знову, побачивши море, що стелилося перед ним, він зупинився і довго мовчав. Ніч на цій висоті була холоднй, ясна і всіяна яскравими зірками.

— Впізнаю свою долю,— врешті сказав він сумовито.— Гаразд! Я готовий. Ось і почалось моє останнє усамітнення.

Ох, це чорне сумовите море піді мною! Ох, це важке нічне невдоволення! Ох, доля і море! Тепер я мушу зійти вниз до вас!

Я стою перед найвищою горою і перед найдовшою мандрівкою,— тому я мушу спочатку зійти нижче, ніж будь-коли підіймався, поринути в страждання глибше, ніж будь-коли підіймався,— до його найчорнішого струменя! Так судилося мені долею. Гаразд! Я готовий.