Читати книгу - "Вигнання з раю"

за вредність, за виконання і перевиконання, що ж до гонорару за кожного мертвяка, то тут уже вони братимуть індивідуально з огляду на працездатність особи.

— Та звідки вас принесло, кажеться-говориться! — здивувався Зновобрать.

— Там уже нема, де були, то тобі й не пойнять. Тебе знімуть — не попадеш і в наш кагал, бо вже старий, а тут сили та сили треба!

Це були зняті й усунені, перш ніж устигли все попропивати на доручених їм ділянках роботи. А що були ще молоді й здорові, до пенсії не дотягнули, то й організувалися добровільно в «бригаду по перенесенню» захоронень, врахувавши потребу.

Карпоярівці з острахом, змішаним з боязкою шанобливістю, поглядали, як «бригада» береться до розкопування могил, як горить під нею земля, як в один день ламається, порушується, знищується мирне співіснування віків, сімейств і особистостей, яке панувало в цьому місці вічного спочинку. Тепер кожен прагнув знайти свого предка, впізнати, догадатися, відокремити від інших. Згадували, в якій труні було покладено родича, який одяг мав, яке волосся, коло кого ліг, а хто потім став його вічним сусідою.

24

Автор цієї розповіді мав би докладно занотувати й передати всі радісні події, що супроводжували виникнення Світлоярська. Така ж прекрасна дійсність, така повнокровна сучасність, такий матеріал. Але автора знову потягло на історію. Не інакше в нього або ж своєрідне збочення, або просто так званий історичний синдром, і коли медицина ще не зареєструвала подібної хвороби, то хай однині береться за цю справу з усією сумлінністю у всеозброєнні науки й техніки, діагностики і прогностики. Не навчило автора навіть занадто доскіпливе дослідження власних коренів. Довірливо і наївно піддався він баєчкам про славне походження прізвища Загребельних, коли ж спробував підвести під легенду наукову базу, виявилося, що ніякого Сакребельного-Загребельного історія не знає, зате в архіві Запорозького коша під роком «1702» значиться «Діло» на козаків Яцька Загребу, Грицька Лихоп’ята та шістьох товаришів їхніх, які поїхали з Запоріжжя з сіллю та рибою на Гетьманщину й Острогожчину, за подорож пограбували два хутори полкового писаря острогозького Слободського полку Федора Тимошенка, після чого й було заведено «Діло за угнатиє с хутора его тридцат восем рогатих скотин зопорожскими козаками куреня коренівського».

Навряд, щоб за сто років рід, який дав повноважного посла Сакребельного, здрібнів аж до якогось Яцька Загреби, що крав рогату скотину в полкових писарів, хоч знову ж таки не вельми радісно й письменникові Загребельному мати серед своїх предків (хай і на відстані в 200 років) чоловіка з такими сумнівними заслугами. Честь Яцька Загреби можна порятувати заднім числом хіба що в той спосіб, що вважати його акцію не грабунком, а експропріацією і прагненням встановити історичну справедливість у майновому розподілі. Бо не з’їв же Яцько Загреба з сімома товаришами цілих тридцять вісім рогатих скотин! Ну, з’їли там якусь теличку чи волика, а решту ж, мабуть, роздали бідним! Але хоч як воно було, заняття історією — річ серйозна, гірко навчений, автор мав би сахатися цієї галузі, а він знову взявся за своє! Прискочив до Карпового Яру і здійняв галас про те, що треба залишити свідчення минулого, згадку про нього, перенести з старого села на околицю нового все характерне, що було: хату, комору, клуню, вітряк, церкву, з усім начинням, з предметами побуту, навіть такими, яких уже й не знайдеш тепер: ступу, мотовило (не те що в комбайні, а для намотування ниток), прядку, днище, чумацький віз. Не зупинило автора навіть те, що батюшка Парфонтій відмовився далі правити і попросився в єгері у мисливське господарство, яке організовувалося поряд з карпоярівським лісництвом.

Піп — у єгері? Автор розшукав батюшку під кручею коло Зеленого озера. Риба в такій холодній воді вже не клювала, але отець Парфонтій у старенькій рясі й кожушку поверх неї спокійно сидів собі, весь сивий, закудланий, старий як світ.

— Скільки ж вам літ, батюшко? — поцікавився автор.

— Дев’ятьдесят і седьмиця, сину.

— Багато.

— Що чоловік перед вічністю і перед богом!

— Бога ж нема, — нагадав автор.

— Неісповідимо, неісповідимо.

Ось тобі маєш: нетрудовий елемент, від держави відокремлений, світогляд непевний, а з минулим хоче покінчити безповоротно і ніяких тобі згадувань і пам’яток! Автор був трохи завагався і похитнувся в своїх намірах, але треба ж йому було натрапити на Івана Безтурботного! До речі, так воно буває досить часто. Потрібні тобі люди — зайняті, у них повно клопотів, а тим часом ти натикаєшся на якого-небудь неробу, він тебе зачаровує, і вже ти дивишся на світ його очима і віриш йому так, як таблиці множення або працівникам бюро погоди, які посилаються на вірогідні дані метеорологічних супутників.

Іван Безтурботний уже років зо два пробував вступити до інституту, їздив туди й сюди, здавав і перездавав, але без видимих успіхів, щоразу повертався додому, не дуже рвався до роботи в колгоспі, а все придивлявся, де б знайти таке місце, щоб питали, як з дурного, а платили, як розумному. Нарешті Безтурботний вдарився в спорт. Він випросив у колгоспного бухгалтера Левка Левковича довідку про те, що ніби йому доручено організувати колгоспних спортсменів, а тоді з тою довідкою домігся в районі призначення головою карпоярівського спорттовариства «Урожай». Спортсменів не було, зате був голова, з’явилися асигнування на інвентар, Безтурботний накупив майок, трусів, вовняних тренувальних костюмів, футбольних бутсів і тепер ходив селом, як футболіст або заслужений тренер. На харчі не було, але харчувався він у своєї матері Вусті, та й харчувався досить добре. Може, коли б не фірмове блюдо тітки Вусті, то Безтурботний і не зачарував би автора, але бісів хлопець знав, що до серця чоловікові, який тиняється далеко від дому, часто можна вскочити через шлунок. Ще не перекинулися двома-трьома словами, як він вигукнув:

— Та ви ж, мабуть, ніколи й не пробували плескачів моєї матері Вусті?

— А ніколи. В Карповім Яру вже втретє чи вчетверте, а про плескачі…

— Не чули?

Не скажеш же ти цьому симпатичному хлопцеві, що чув про Вустю дещо інше.

— Не чув!

— Тоді треба спробувати!

Що ж. Процес вивчення життя не одновимірний, він іноді дає такі відгалуження, вибудовує перед тобою такі заплутані лабіринти, що мимоволі сядеш за стіл у заслуженої самогонниці Вусті-Чухалки і спробуєш її плескачів. Хто їв, той знає, що плескач — не відомий усім корж, але товщий, пишніший (бо вже з учиненого тіста). Перш ніж покласти на змащену коров’ячим маслом сковороду, його попліскують долонями з обох боків (тому й плескач), коли підпечеться, перевертають, щоб підрум’янився як слід, він