Читати книгу - "Шантарам"

запобігливість — вияви тієї самої філософії, котра базується на принципі необхідності. Для посадки на потяг було потрібно стільки ж агресивності, скільки ввічливості потрібно було потім для того, щоб зробити стерпною подорож у тісноті. Необхідність — ось те, чим керуються індійці. Збагнувши це, я зрозумів ті риси тамтешнього життя, що заводили мене раніше в безвихідь,— і те, чому міська влада дивиться крізь пальці на нетрища, котрі нестримно розростаються; й на велику кількість жебраків на вулицях; і на корів, що повсюдно вештаються вулицями. Зрозумів і вкрай складну бюрократичну систему, й відвертий ескапізм боллівудських фільмів, і готовність країни, переобтяженої власними злигоднями, прийняти сотні тисяч іранських, афганських, африканських і бангладешських утікачів.

Справжні лицеміри, зрозумів я,— це ті, хто критикує індійські порядки, приїхавши з благополучної країни, де немає необхідності битися за місце у вагоні. У глибині душі я знав, що Дідьє мав рацію, порівнюючи перенаселену Індію з Францією. Інтуїтивно я відчував: якщо поселити на такому обмеженому просторі мільярд французів, австралійців або американців, то сутичка під час посадки на потяг буде набагато жорстокіша, а під час мандрівки стосунки поміж пасажирами набагато прохолоднішими.

І ця взаємна ввічливість індійських селян, комівояжерів і тих, хто роз’їжджав у пошуках роботи або повертався до своїх близьких, справді полегшили цю мандрівку, хоч у вагоні було тісно і душно. Кожен сантиметр вільного простору, зокрема й великі багажні полиці над нашими головами, був зайнятий людьми. Ті, що стояли у проході, по черзі звільняли один одному місця на підлозі. Ніхто не скаржився і не бурчав. Я поступився своїм місцем на чотири години літньому чоловікові з сивою чуприною. Він був ув окулярах з товстими скельцями,— такі лінзи я бачив тільки в біноклях армійських розвідників. Мій вчинок обурив Прабакера:

— Я так бився з хорошими людьми за місце для тебе, Ліне, а ти віддаєш його так запросто, ніби випльовуєш пережований паан!

— Але послухай, Прабу, це ж старий чоловік, я не можу сидіти, коли він стоїть поряд.

— Цю проблему дуже легко вирішити, Ліне. Ти просто не дивися, як він стоїть поряд. Якщо він стоїть — це його справа, а твого сидячого місця це не стосується.

— Я так не можу,— заперечив я, збентежено сміючись.

Прабакер оголосив свої претензії на весь вагон.

— Шість синців і подряпин налічив я на своєму тулубі, Ліне,— скаржився він. Задерши сорочку і майку, він продемонстрував усім велике садно.— Заради того, щоб цей старий прилаштував свою ліву сідницю на сидень, я отримав ці серйозні рани. А щоб він розмістив на лавці і свою праву сідницю, я постраждав і з другого боку. Я весь побитий і роздряпаний заради його сідниць. Це ганьба, Ліне, от що я тобі скажу. Це справжня ганьба!

Він виголосив те саме на хінді, а потім ще й англійською. Всі наші попутники дивилися на мене й докірливо хитали головами, а найбільш нищівним поглядом нагородив мене старий, якому я поступився місцем. Він гнівно поглядав на мене всі чотири години, поки сидів на моєму місці. Коли поїзд прибув на його станцію, він підвівся і виголосив на мою адресу таку непристойність, що весь вагон покотився від реготу, а сусіди співчутливо поплескали мене по плечу.

Поїзд їхав цілу ніч. Я перебував у самісінькій гущині народних мас, жителів провінційних міст і сіл. І за ці чотирнадцять годин у вагоні для бідних дізнавсь я значно більше, ніж за місяць подорожі першим класом.

Під час тієї мандрівки я нарешті повністю розібрався у всіх нюансах знаменитого індійського похитування головою. Я вже знав: якщо людина хитає головою з боку в бік, то це означає «так». Я навчився розрізняти і такі його варіанти, як «Я згоден з вами» і «Я не проти». У поїзді ж я дізнався, що цей порух застосовується як вітання, і це відкриття виявилося надзвичайно корисним для мене.

В такий спосіб віталися люди, що заходили до вагона, й неодмінно хтось так само відповідав їм. Це не могло бути знаком згоди або підтвердженням, тож я зрозумів, що це був доброзичливий сигнал, котрий означав «Я мирна людина», «У мене добрі наміри».

Захоплений цим чудовим жестом, я вирішив випробувати його. Поїзд зупинився на якійсь маленькій станції, і до нас приєднався новий пасажир. Коли наші очі зустрілися, я всміхнувся йому і похитав головою. Результат перевершив усі мої очікування. Людина розпливлася в щонайширшій усмішці й почала так енергійно мотати головою, що я спочатку навіть злякався, чи не перестарався бува. Втім, до кінця подорожі я набув достатнього досвіду і відтворював цей порух з такою ж невимушеністю, як і всі інші.

Ми зійшли з поїзда в Джалгаоні, окружному центрі з широкими вулицями, де вирувало міське життя і процвітала комерція. Була дев’ята ранку, приплив ділової активності супроводжувався великим гамором. Із залізничних платформ вивантажували всілякі матеріали — ліс, залізо, скло, пластмасу, тканини. До станції підвозили для відправки в інші міста товари місцевого виробництва — від гончарних виробів до вбрання і домотканих ряден.

Шлунок мій забурчав, відчувши запах їжі, але Прабакер потягнув мене на автобусний вокзал. Вокзал був великим утрамбованим майданчиком, де стояли десятки автобусів далекого сполучення. Ми з годину гасали від одного автобуса до іншого, тягаючи за собою наш важенний багаж. Я не міг прочитати таблички на хінді і маратхі, прикріплені на передніх і бічних стінках автобусів, а Прабакер, природно, міг, але чомусь вважав за необхідне з’ясовувати у кожного водія, куди він прямує.

— Хіба ти не можеш просто прочитати, що написано на табличці? — не втерпів я нарешті.

— Звісно, можу, Ліне. На цьому автобусі написане «Аурангабад», на тому — «Аджанта», на тому — «Чалісгаон», а на тому...

— Ну то чому ж треба питати водія, куди він їде?

— Як чому? — здивовано вигукнув він.— Тому що тут багато неправильних написів.

— Що означає «неправильних»?

Він поблажливо всміхнувся.

— Бачиш, Ліне, декотрі водії їдуть туди, куди ніхто не хоче їхати. Це маленькі села, де мало жителів. Тому вони вивішують назву якого-небудь людного місця.

— Ти хочеш сказати, що водій вивішує табличку з назвою міста, куди багато хто хоче потрапити, а насправді повезе їх зовсім в інше місце, куди нікому не треба?

— Авжеж.

— Але чому?

— Розумієш, коли до нього сядуть люди, які хочуть їхати в один бік, він постарається умовити їх поїхати натомість в іншу місцину. У нього такий бізнес. Це бізнес,