Читати книгу - "Я — легенда"

навіть на нього не глянув. «Якщо бажаєш», — відповів.

Вона сідала, коли саме залунали перші акорди Другого фортепіанного концерту Рахманінова. «Смаку вона особливого не має», — подумав він, дивлячись на неї без жодного виразу.

«Розкажи мені про себе», — мовила вона.

«Знову типово дамське запитання», — спало йому на думку. Він вилаяв себе за надмірну критичність. Який сенс дратувати себе порожніми підозрами?

«Немає чого розказувати», — відказав він.

Вона знову всміхалася. Вона що, глузує з нього?

«Ти мене сьогодні вдень до смерті перелякав, — сказала вона. — Ти і твоя щетиниста борода. А ще ці шалені очі».

Він видихнув дим. Шалені очі? Дурня якась. Чого вона домагається? Подолати його стриманість дотепами?

«Що ж криється під усією цією рослинністю?» — спитала вона.

Він спробував усміхнутися до неї, але не зміг.

«Нічого, — відповів він. — Звичайнісіньке обличчя».

«Скільки тобі років, Роберте?»

Він глитнув. Це вона вперше промовила його ім’я. Було якось дивно й ніяково почути своє ім’я, вимовлене жінкою, вперше за стільки часу. «Не зви мене так», — мало не відказав він їй. Йому не хотілося розмивати відстань між ними. Якщо вона інфікована і йому не вдасться її вилікувати, хай уже краще буде чужинкою.

Вона відвернула голову.

«Не обов’язково зі мною говорити, якщо не хочеш, — тихо промовила вона. — Я тебе не чіпатиму. Завтра я заберуся».

Його грудні м’язи напружилися.

«Але…» — мовив він.

«Я не хочу псувати тобі життя, — сказала вона. — Ти мені нічим не зобов’язаний, просто тому… що ми єдині, хто лишився».

Він дивився на неї похмурими очима, на мить відчувши докір сумління від її слів. «Нащо мені сумніватися в ній? — подумав. — Якщо вона інфікована, то живою звідси ніколи не вийде. Чого мені боятися?»

«Вибач, — відповів він. — Я… Я довго пробув на самоті».

Вона не глянула на нього.

«Якщо хочеш поговорити, — сказав він, — я залюбки… розкажу все, що знаю».

Якусь мить вона вагалася. Потім глянула на нього, і в її очах годі було щось прочитати.

«Я хотіла б знати про хворобу, — мовила вона. — Я втратила своїх дівчаток через неї. І через неї загинув мій чоловік».

Він подивився на неї, а потім заговорив.

«Її викликають бацили, — почав він, — циліндричні бактерії. Вони виробляють ізотонічний розчин у крові, від цього кров циркулює повільніше, організм функціонує й надалі, але для забезпечення його енергією потрібна свіжа кров. У разі нестачі крові вони утворюють самогубні бактеріофаги або ж вдаються до спороутворення».

Вона мала спантеличений вигляд. Він знав, що вона навряд чи щось зрозуміла. Настільки звичні для нього терміни видавалися їй тарабарщиною.

«Що ж, — сказав він, — зрештою, це все не настільки важливе. Спороутворення — це процес виділення овального тіла, що містить у собі всі базові інгредієнти вегетативної бактерії. Мікроб це робить, коли не отримує свіжої крові. Коли тіло хазяїна-вампіра розкладається, ці спори вилітають, розсіюючись у пошуках нових хазяїв. Вони їх знаходять, проростають — і черговий організм інфіковано».

Вона недовірливо захитала головою.

«Бактеріофаги є неживими білками, що також утворюються за умови нестачі крові. Правда, на відміну від спор, у такому разі порушений метаболізм призводить до знищення клітини».

Він швидко розповів їй про порушений лімфообіг в організмі, часник як алерген, що викликає анафілаксію, різні вектори хвороби.

«Чому ж ми тоді маємо імунітет?» — запитала вона.

Якусь мить він дивився на неї, утримуючись від будь-якої відповіді. Потім, знизавши плечима, промовив: «Щодо тебе — не знаю. Мене ж, коли я був у Панамі під час війни, вкусив кажан-вампір. І, хоч я й не можу підтвердити, моя теорія полягає в тому, що кажан попередньо мав справу зі справжнім вампіром, отримавши мікроба вампіріс. Мікроб змусив кажана живитися саме людською, а не тваринною кров’ю. Але коли мікроб потрапив у мій організм, він якимось чином був ослаблений організмом кажана. Від цього я, звісно, страшенно занедужав, але вижив, тож у результаті організм набув імунітету. В усякому разі, така моя теорія. Кращого пояснення я знайти не можу».

«Але… хіба те саме не сталося там із рештою людей?»

«Не знаю, — тихо відповів він. — Я прикінчив кажана. — Він знизав плечима. — Може, я був першим, на кого він напав».

Вона поглянула на нього, не зронивши й слова, від її погляду йому було не по собі. Він говорив далі, хоч насправді не мав бажання цього робити.

Побіжно він розказав їй про основні перешкоди на шляху вивчення вампірів.

«Спочатку я думав, що кілок має уразити їхнє серце, — сказав він, — я покладався на перекази. Але це виявилося неправдою. Я заганяв кілок у різні частини їхніх тіл, і вони все одно вмирали. Тоді я подумав, що річ у крововиливі. Але потім, одного дня…»

Він розповів їй про жінку, що розклалась у нього на очах.

«Я знав, що це не міг бути крововилив, — провадив він, відчуваючи свого роду задоволення від того, що ділиться власним відкриттям. — Я не знав, що робити. Та одного дня мене осяяло».

«Що?» — запитала вона.

«Я взяв мертвого вампіра. Помістив руку у штучний вакуум. Тоді у вакуумі проколов її. Кров пирснула. — Він зупинився. — Але це все».

Вона з подивом дивилася на нього.

«Ти не зрозуміла», — мовив він.

«Я… ні», — визнала вона.

«Коли я пустив повітря, рука розклалася», — сказав він.

Вона далі дивилася без розуміння.

«Бачиш, — сказав він, — бацили є факультативними сапрофітами. Вони живуть як із киснем, так і без нього, але є нюанс. У самому організмі вони анаеробні та вступають у симбіоз із ним. Вампір живиться свіжою кров’ю, бактерія забезпечує його енергією, щоб той міг далі добувати кров. На додачу під дією мікроба ростуть ікла».

«І?» — спитала вона.

«Коли потрапляє повітря, — продовжив він, — ситуація кардинально змінюється. Мікроб стає аеробним і замість того, щоб бути симбіонтом, стає вірулентним паразитом. — Він витримав паузу. — Він пожирає хазяїна».

«То кілок…» — почала було вона.

«Впускає повітря. Звісно. Впускає його і водночас тримає відкритою рану, не даючи їй заклеїтися. Тож серце тут ні до чого. Так що тепер я просто роблю глибокі надрізи на зап’ястях, які не гояться. — Він злегка посміхнувся. — Подумати лише, скільки часу я витратив на виготовлення тих кілків».

Вона закивала, помітила, що келих і досі в руці, та відставила його.

«Ось тому та жінка, про яку я розповів, так швидко розклалася, — сказав він. — Вона настільки давно була мертвою, що тільки-но повітря потрапило в її організм, мікроби спричинили спонтанний розклад».

Вона глитнула, її тіло охопило тремтіння.

«Це жахливо», — сказала вона.

Він глянув на