Читати книгу - "Я, ти і наш мальований і немальований Бог"

над нами, це стіл, а ось це наша менора…

Міра наче поступово поверталася, але її уста були ще німі. Естер навпомацки плела речі для майбутньої дитинки — Марія на її прохання принесла трохи вовни, і Естер, безпомилково попадаючи в темряві в потрібні петлі, втішалася, що хоч чимось зможе віддячити.

— Дивіться, що мені моя зозулька на кінець літа витворила, — Марія подала до сховку маленьку жовту кульку. — Засіла квоктати десь у хащах коло цвинтаря, а сьогодні, бач, привела аж двадцять. Коли вони виростуть і в пір’я вберуться — невідомо…

Кулька в руках Мірочки запищала, а потім із цікавістю почала дзьобати маленькі пальчики. Міра, яка ні на чому вже не зосереджувала погляд, прикувала свою увагу до курчатка; Давид погладжував йому голівку пальчиком сестри, і раптом на обличчі дівчинки з’явилася посмішка — перша за цілісінький рік, саме стільки часу минуло від убивства бабусі Цилі…

— Боже мій, посміхатися почала, ще трохи, ще трохи, — Естер обняла Давида.

Розчулена Марія перехрестилася і витерла скупу сльозу.

— Ну то хай побуде у вас трошки, нате йому воду й трішки яйця, потім заберу його, бо не витримує живе темряви, самі знаєте…

Курчатко притихло й заснуло, а Міра ніжно тримала його у своїх маленьких долоньках.

— Мої ви пташечки, — лагідно примовляла Естер, обійнявши донечку.

— Мамо, а що означають наші імена? — несподівано спитав Давид.

— Цікаві, цікаві ваші імена. От Міра, Міріам означає гірка, народжена в неволі…

— Хм, диви, як підходить…

— Але доля її була щаслива, — Естер поцілувала голівку донечки, — і твоя такою буде, повір… Ну а твоє, ти ж знаєш, — на честь розумного і справедливого царя Давида, і ти, мій хороший, є розумний і справедливий…

— А твоє, твоє, мамо?

— А моє означає «зоря», «зіронька»…

— Так ось чому тебе тато називав сонечком… Ти теж як наше світло в темряві ночі, що не дає нам заблукати, — пригорнувся до матері Давид, і материнське серце втішалося доброму слову сина…

Дорога впритул наблизилася до східної окраїни села, і виходити вночі стало небезпечно; лише на короткий час вони могли розім’яти ноги — походити по хліву. У вересні вперше після Зелених свят до баби Шо-Га навідався син; стара від радості не знала, як йому догодити.

— Шо, картопельки з олією дам і квашеного огірочка, га?

— Давай, давай… Чуєш, шо то по селу брешуть, шо ти золотого ланцюжка маєш?

— Шо, заздрять, га? Заздрять… — з переможним задоволенням у голосі накривала на стіл мати.

— І де то ти його взяла, скажи-но?

— Та… трохи Марійчина коза мені грядки потоптала, так… майже ніц… А я маю терпіти, шо? Га? Пішла сваритися, то Степко ввечері й приніс його… Гарний, шо? Га? — задоволено показала синові блискучу прикрасу.

— Знаєш, мати, він тобі пасує, як корові сідло, — безцеремонно обламав материне милування Юрко.

Стара ображено підтиснула губу.

— Та ж тобі він залишиться, тобі…

— Усрався він мені, — зневажливо відмахнувся син, — а де ж то Степан його взяв? — і замовк, зосереджено хрупаючи квашеним огірком. — Чуєш, мати, а чорти часом по цвинтарю більше не бігають? — несподівано видав Юрко, втупивши погляд у вікно.

— Та ніби нє-є…

Цілий місяць Юрко розмірковував над фактами і складав їх воєдино: втеча євреїв, яких не знайшли, нібито втопилися в болоті… А може, ні? Чорти на кладовищі… А хата чия близенько?.. А ким і де у нас Степан працює?.. От тобі й золотий ланцюжок… А молока стала Марія менше давати матері чого? Кілька ночей сидів Бик у засідці в материній хаті, усе вичікував і до болю в очах вдивлявся в обриси кладовища, і якось таки побачив непримітну фігурку, яка вигулькнула і наче розчинилася між гробовцями.

— От, курво, будеш знати, як хлопа, що тебе хтів і любив, під ноги брати… — при відході з переможною люттю цвиркнув у сусідський бік…

Жовтневої холодної ночі сон Врублевських розбудив нестримний грюкіт у двері: під порогом у місячному світлі стояв сам Шнітке з трьома автоматниками й вівчарками, поодаль тупцяв Юрко.

— Щось трапилося, пане майоре?

— Так. Одягайся, підеш із нами, — холодно процідив Шнітке.

Марія в нічній сорочці з добре помітним животом сполотніла й посунулася по одвірку. Байдужий погляд Юрка ковзнув по ній: «Вагітна… Шкода… Ну нічого, переживе якось. Степана приберуть, сам підкочусь… Може, і ліпше, що в тяжі — не буде така бриклива й перебірлива…

Степан на мить зупинився:

— Маріє, йди в хату, я скоро повернусь…

— Стояти! — раптом передумав Шнітке й рушив усередину — почався обшук у хаті. Німець плюндрував своїм зверхнім поглядом розкидане ліжко, святі образи в кутку, брудними чоботами по-господарськи ходив по чистеньких тканих ліжниках; тарілок після вечері — лише дві, горняток — теж, — зафіксував погляд Шнітке. Автоматники залізли в кожний куток хати й горища — ні слідочка… Далі перевірка вирушила до хліва: промінь ліхтарика вихопив сонних коня, корову, козу, курей; підлога — в соломі та гної… Перевірочна процесія вирушила на цвинтар. Степанові трохи полегшало: «Відвів, відвів від Марії… від хліва… Може, пронесе…»

— Заходь усередину, — махнув майор нагайкою на перший гробовець.

Степан перехрестився — гріх-бо який, спокій мертвих порушувати, і пхнув двері всередину: чотири запилених домовини й розп’яття зустріли допитливих живих. Наступні гробовці були замкнуті на великі висячі колодки; Юрко збігав по напильник і сокиру й із наростаючою люттю збивав, відпилював колодки: «Мусять же суки десь тут ховатися, мусять… що ж я, хіба зле бачив? Ото я обсерусь перед німцем, як ніц не здибем…» До світанку над кладовищем стояв скрегіт металу і гавкіт псів… Усі гробовці мали знищені замки; Шнітке годен був убити Юрка за брехливі відомості… А що вже скаже про його владу місцеве населення?.. Припис командування наказував лояльно ставитись до місцевих на західних землях, як таких, що постраждали від радянської влади. Ото підставив… Закляклий чи то від холоду, чи то від напруги Степан не мав ніяких емоцій на обличчі, тільки сині очі чистим поглядом спинилися на односельці.

Юрко не витримав:

— Чого витріщаєшся, курва… Краще сам признайся, де жидів тримаєш…

Степан тільки вище підняв голову й продовжував дивитися. Шнітке уважно спостеріг ситуацію і зрозумів: «Щось тут особисте… жінка… у Степана красива жінка… Нема тут жидів… Використав мене… так, використав…» — і, обійшовши по колу Юрка, з розмаху вперіщив його по обличчю шкіряною нагайкою і рвучко пішов.

Естер цілу ніч не зімкнула очей, лиш тихо молилась. Сліз уже не було — скільки можна?.. Шкода, що надія на порятунок виявилась такою примарною: це як ти