Читати книгу - "Проклята краса"

відказала Ганнуся і вийшла, навіть не побажавши дядині доброї ночі.

У вітальні ще чулись чоловічі голоси, серед коротких слів яких виділялось п’яне бурмотіння Гребенка. Поморщившись, Ганнуся тихенько пройшла мимо вітальні й сковзнула в свою кімнату. Подивилась на двері й про всяк випадок зачинила їх на защіпку, чого ніколи не робила з часу свого приїзду. Постояла так, вслухаючись у заспокійливу тишу своєї кімнати, а потім, не запалюючи навіть світла, пройшла до вікна, де за білим маревом занавіски вже заглядала у вікно темна ніч. Десь за стіною, з правого від неї боку, була квартира Солодових. Вона трішки напружилась, дослухаючись, але там було тихо, мов біля кладовища глухої ночі, тільки з вітальні ще було чутно, як лунають голоси. Обійнявши себе руками, вона застигла так на деякий час, вслуховуючись у цілковиту тишу та думаючи про те, що їй тепер робити. Одне вона знала певне — ніяких стосунків з Павлом, особливо після оцих образливих слів, у неї вже не буде. Досить вже, награлась на все життя. Нехай що хоче, те й робить, хоч до Галини повертається, хоч у місті залишається — то вже його справа. Тільки вона віднині для нього втрачена назавжди. Подумавши про село, вона раптом схопила себе на думці, що й повертатись не хоче, вже не хоче. А тримав її тут Дмитро, надія на якого продовжувала жити в її серці, незважаючи на його ревність.

— Мамо, — прошепотіла вона, озиваючись в темряву, а серцем звертаючись до мами, — що ж мені робити?

Вона ще постояла так, сумуючи, а потім, мов блискавицею сяйнула думка, що мамі ж можна листа написати. Обернувшись, Ганнуся запалила світло, знайшла папір та олівець, а потім упевнено вивела:

«Здрастуйте, дорога моя мамо!»

Далі слова полились, мов з прорваного лантуха горох. Вона написала про все: про зустріч із Дмитром, приїзд Гребенка, про ті почуття, які викликав у неї сіроокий майор, про те, що не знає, що їй тепер робити.

Навкруги вже було зовсім тихо, голоси у вітальні давно затихли, і дім поринув у цілковиту сонливу тишу, яку тепер порушувало тільки сюрчання цвіркунів за вікном. Тому несподівано гучно пролунав раптом для Ганнусі тихий, обережний стук у двері, схожий радше на чиєсь шкрябання. Ганнуся застигла, не дописавши слова, майже відразу ж здогадавшись, хто шкрябається до неї в таку пізню годину. Гребенко.

Гребенко!

І справді, за якусь коротку хвильку серед нічної тиші пролунав його тихий, свистячий шепіт.

— Ганю! Ганю, відчини!

Ганнуся зачаїлась на ліжку, все ще не скинувши сукні та затиснувши в спітнілих пальцях олівець. Відчувало її серце, що він приплутається. І не помилилось. Цікаво, на що він має надію? Що вона, як остання блудниця, впустить його до себе? Та ще після тієї образи, котрою він так її поранив.

— Ганю, — знов почулось з-за дверей тепер вже трішки голосніше, — відчини, люба, я ж знаю, що ти не спиш, через двері світло видно. Ганю, чуєш?

Чула вона, добре чула його захмелілий спокусливий шепіт, що рвав тишу глибокої ночі на дрібні шматочки, але продовжувала вперто мовчати. Нехай шкребеться, нехай навіть усю ніч отак прошкребеться, але вона жодним, навіть коротесеньким словом до нього не озветься, й нехай думає, що хоче.

— Ганю, — знову залунало з-за дверей уже голосніше та впевненіше, — я знаю, ти образилась на мої слова, але ж ти й мене маєш зрозуміти, я ж ревную тебе, чуєш, Ганю? — І знову тиша, наче він і справді чекав, що вона відповість.

Але Ганнуся продовжувала мовчати.

— Мовчиш? — почулося знову з образою в голосі. — А я все одно від тебе не відступлюсь, бажаєш ти того чи ні. Ти мені належиш, Ганю…

— Що тут за галас? — обірвав раптом його палку річ невдоволений голос тітки Глашки. — Це ви? Слухайте, добродію, якщо не бажаєте, аби я серед ночі виставила вас за двері, то краще лягайте спати. Подуріли ви з Ганкою, чи що? Одна посудом гримає, а ви по квартирі шастаєте вночі. Понабирались тут свинарки та агрономи усякі на мою бідну голову — ні спокою, ні відпочинку немає.

Павло щось пробурмотів, певне, вибачаючись, а тітка Глашка ще побубоніла, але потім тихо хряснули двері, й знову дядьковим домом опанувала сонлива тиша. Ганнуся, вже позіхаючи, швидко закінчила листа до мами, маючи намір завтра ж відіслати його додому, а потім квапливо роздягнулась, застигла на декілька хвилин, опустила очі й обережно торкнулась блакитної квітки на ланцюжку. Тепла та яскрава, вона, здавалось, ще берегла невидиме тепло сильних і довгих пальців Дмитра, увібравши його в себе повністю, аби зігрівати Ганнусю, нагадуючи їй невідступно про чоловіка, темно-сірі очі якого заполонили собою її думки, полишили сердешного спокою.

Зітхнувши, Ганнуся зняла з себе подарунок Дмитра та поклала його до торбинки, у якій зберігала мамину іконку. Потім лягла й майже відразу провалилась в міцний сон без сновидінь.

— Доброго ранку, тьотю!

Привітавшись з тьотею впівголоса, уникаючи її пронизливого, запитливого погляду, Дмитро опустився на стілець навпроти тьоті та відпив гарячої кави з невеличкої чашечки у блакитних польових квітках.

«Зовсім, як очі в Ані», — несподівано та недоречно промайнуло в голові, і він з роздратуванням різко поставив чашечку назад. Та оглушливо дзенькнула, вдарившись об блюдце. Тьотя Аня здивовано підняла брови.

— Здається, не такий він уже й добрий, цей ранок, — замислено протягнула вона, продовжуючи вивчати Дмитра з якимсь незрозумілим, дратівливим інтересом.

Він скосив на неї темно-сірі очі.

— Чому це?

Тьотя Аня м’яко посміхнулась.

— У тебе надто втомлений погляд, наче ти ночі не доспав, — відповіла вона, підіймаючи кришку з великої білої каструлі і бовтаючи черпаком свіжий, тільки-но з плити, червоний із золотавими крапельками жиру борщ. Потім насипала у тарілку та присунула до Дмитра. — Тебе щось турбує?

Дмитро, котрий завжди, ще з дитинства, полюбляв ті тітчині борщі, з байдужим виглядом поколотив вариво, потім з’їв декілька ложок, майже не відчуваючи смаку, й нахмурився, коли тьотя повторила запитання.

— Дмитрику, що все-таки трапилось?

Дмитро відклав ложку, поглянув на тьотю дещо сердито й пробурмотів:

— З чого ти взяла, що щось трапилось?

Тьотя Аня, всипавши й собі борщу в полумисок, поглянула на нього ніжно та лагідно своїми темними очима.

— Я чула, що ти не спав майже всю ніч, — відповіла вона, уважно вдивляючись у його очі, котрі він вперто ховав від неї, опускаючи їх на заставлений тарілками, склянками та чашечками стіл, затінюючи густими віями.

— Просто вночі було надто жарко, от не міг заснути, — нарешті відповів Дмитро, знизавши плечима та