Читати книгу - "Проклята краса"

відсьорбнувши кави.

Ганна Гаврилівна у відповідь тільки недовірливо посміхнулась, бо вночі було доволі прохолодно.

— Чому ти так на мене дивишся? — нарешті не втримався Дмитро, відкушуючи від шматка хліба та з’їдаючи ложку смачного наваристого борщу.

— Чому?

— Так, чому?

— Просто я думаю, що ти, мій любий, закохався.

Дмитро, ледь не вдавившись черговим ковтком кави, закашлявся, а потім витріщив на тьотю здивовані очі.

— Тьотю, що за дурниця прийшла тобі в голову?

Та знову посміхнулась.

— Гадаєш, що якщо мені так багато років, то я неодмінно маю бути сліпою? Ні, любий мій, я ще добре бачу, особливо те, що мене цікавить.

Дмитро нахмурив гладеньке чоло.

— Тьотю, ти помиляєшся.

— Та невже? — махнула вона рукою, підвівши сиві брови та пронизливо поглянувши на Дмитра. — Ні, любий, можеш, якщо тобі вже так кортить, обманювати себе, але мене ти не обманеш. Я надто добре тебе знаю. Ти позаочі кажи мені що хочеш, але я знаю одне — ти закохався, Дмитрику.

— Ти помиляєшся, — знову повторив Дмитро, намагаючись не згадувати прозоро-кришталевих блакитних очей тієї, яка йому зовсім не належала.

— Ні, не помиляюся, — майже весело відповіла тьотя Аня, продовжуючи квітнути тією своєю всерозуміючою посмішкою. — Я бачила ваші з Ганею очі…

Дмитро напружився.

— Я би попросив тебе не згадувати про ту дівчину.

Ганна Гаврилівна наморщила свого прямого, досить красивої форми носа і вдало передражнила Дмитра.

— Ту дівчину! Звідки ця зневага в твоєму голосі, любий? Та дівчина має ім’я, до речі, досить красиве. А те, що ти ревнуєш, ще не надає тобі права так зневажливо говорити про неї.

— Я ревную?! — Дмитро аж скочив з місця, усе ще не бажаючи відкривати свого серця тьоті. — Ну з чого ти вигадала оцю дурницю?

— А то неправда?

— Ні!

— То чого ж тоді пащекуєш?

— Я не пащекую! Що це взагалі за вираз такий? І я просто тебе прошу не згадувати про цю… Ганю.

— Що ж вона тобі такого зробила?

— Нічого.

— Дмитре!

Дмитром вона взагалі-то називала дуже рідко, тільки тоді, коли починала чомусь гнівитись. І зараз в її очах почав з’являтись гнів, й Дмитро, зітхнувши, сказав правду.

— Вона обманула мене.

— Обманула? Як?

Дмитро роздратовано знизав плечима.

— А як обманюють жінки? Я вранці бачив її біля під’їзду з цим агрономом, а коли запитав, хто він для неї, вона відказала, що ніхто, просто сусіда. А що виявилось? Він наречений, а вона мене обманула.

Дмитро відійшов від столу до вікна, поглянувши на вранішнє місто, що прокидалося повільно зі сну, відвернувся від пронизливого погляду тьоті, аби вона не бачила почуттів, що володіли ним зараз. Він ще досі не міг зрозуміти, як змогла ця звичайна, простенька дівчинка з села, за такий короткий час геть витиснути залишки його почуття до Наталки. Як змогла вона настільки увійти в його думки, що не міг він ні про що думати, окрім неї, навіть у Києві думаючи тільки про неї. Він не втримався й купив їй той подарунок, гадаючи, що вона не така, як Наталка, але виявилось, що він помилився. Вона така самісінька.

— І це все? — пролунав голос тьоті Ані, обриваючи його думки своїм неголосним та спокійним звучанням. — Тільки через це ти про неї навіть чути не бажаєш?

Дмитро кинув на неї невдоволений погляд.

— Тобі цього замало?

— Тобі теж було б замало, якби справа стосувалась Наташі, — відбила Ганна Гаврилівна. — Ось кому ти був ладен вибачити все, навіть зраду, справжню зраду, а не те, що було вчора. Ти взагалі в очі її дивився?

Дмитро зітхнув.

— Дивився, — відповів він, з гіркотою подумавши про те, що краще б йому було цього не робити, не зазирати в ті ясні та блакитні очі, що сяйвом своїм притягували його до себе, причаровували, а потім змусили страждати, не спати всю ніч, а тільки згадувати кожну мить їхнього короткого знайомства та згорати від ревнощів до того товстого, але досить привабливого мужика.

— І що ти там побачив?

Дмитро промовчав, відвернувшись до вікна.

— Мовчиш? — злегка усміхнулась тьотя Аня. — Ну то мовчи. А я скажу, що теж встигла зазирнути в ті незвичайні оченята, коли вона зустрічала нас біля дверей. І знаєш, що я там побачила, побачила тоді, коли слідом за мною з’явилась твоя велична постать?

— Не знаю.

Тьотя Аня переможно усміхнулась.

— Я побачила там радість, а також зародження великого почуття — справжнього кохання…

Дмитро заперечливо хитнув головою.

— Тьотю, я тебе благаю! Про яке кохання ти говориш, коли в неї є наречений?

— Наречений! — зневажливо мугикнула Ганна Гаврилівна. — Ще невідомо, який він їй наречений. Можеш мені повірити, вона далеко не зраділа, коли побачила його несподівану появу, її очі не спалахнули так, як запалали вони, коли з’явився ти. До того ж, чи помітив ти, як цей так званий наречений поїдав очима цю дівицю Кравецьких? Вона мені ніколи не подобалась, незважаючи на те, що ця сусідка наша Глаша спить і марить, як би втесать тобі свою милу доню…

З недовірою і в той же час ненаситною жагою слухав Дмитро тьотю, неуважно поглядаючи у вікно. Потім, коли він уже хотів відійти, щось змусило його поглянути в подвір’я. Й він відразу ж напружився. З під’їзду стрімко вийшла, майже вистрибнула Аня, й до неї відразу ж підбігла молоденька чорна кішечка, завертілась, а потім почала тертись об стрункі дівочі ноги. Аня запустила руку в свою торбинку та витягнула якийсь шматочок. І дзвінко, сріблясто засміялась, коли кішечка стала перед нею на задні лапки. Її сміх долинав до нього скрізь відкрите вікно, й він застиг, заслухавшись, бо не чув ще її сміху, й не міг уявити, що вона так приємно, так чаруюче сміється…

— Агов, Дмитрику, ти мене чуєш? — голосно запитала, майже закричала тьотя Аня, й Дмитро, здригнувшись, кинув на неї винуватий погляд.

— Чую.

— Воно й видко, — пробурмотіла вона. — Витріщився у вікно, ледь шию не зламав. Слухай, що ти там набачив?

Дмитро, провівши поглядом струнку постать Ганнусі, яка швидко зникла серед широкого зеленого листя дерев, повернувся до тітоньки та нарочито байдуже відповів:

— Нічого цікавого.

Вона нагородила його красномовним та недовірливим поглядом, але більше допитуватись не стала. Просто знову заговорила про Аню і того її нареченого.

— Добре. Тільки скажи мені, чи питав ти в неї про того нареченого, що він для неї та хто?

Дмитро враз нахмурився.

— Тьотю, я нічого не питав.

— Дмитрику…

— Вона сама сказала мені, що він їй не наречений, — кинув Дмитро.

— А ти, що ти? Не повірив