Читати книгу - "Лють"

які скоїли насильницькі злочини. Нині в’язниця складалася з семи корпусів, у кожному з яких було дванадцять камер на двох і двадцять чотири камери на чотирьох в’язнів. Ще було сорок чотири «одиночки», тридцять карцерів і п’ятнадцять охоронних камер. Корпус L вміщував понад двісті людей, N — ще двісті, а О та Q були загальними камерами, де ліжка стояли рядами, як у військовій казармі. У цілому тюрма стала домівкою для шестисот із гаком в’язнів.

Джон ніколи й подумати не міг, що добровільно повернеться в «Коустел». Але він відпросився з роботи й о шостій того ранку сів у автобус «Ґрейхаунд». Квиток коштував йому решти грошей, відкладених на телевізор, але тепер це не мало особливого значення. В автобусі він намагався заснути, прихилившись головою до шибки, але в голові безперестану крутилися спогади про першу поїздку цим маршрутом, у наручниках і кайданах. Він не хотів повертатися в тюрму. Він не хотів там померти.

Із собою Джон узяв книжку «Тесс із роду д’Ебервілів» і до самого кінця п’ятигодинної поїздки примушував себе читати. Але думки блукали деінде, і він постійно забував, про що читав на попередній сторінці, тому повертався й перечитував. Автобус котив, долаючи милю за милею, і Джон думав: а як його мати кожні два тижні за будь-якої погоди здійснювала цю поїздку? Не дивно, що по приїзді вона була змучена. Не дивно, що першого разу, коли їм дозволили побачення, вона здавалася такою вбитою. Але протягом двадцяти років вона стійко долала цю відстань і за весь той час пропустила відвідини лише тричі.

Тесс саме зізналася Енджелові у своєму шляхетному походженні, коли «Ґрейхаунд» зупинився перед в’язницею. Джон заклав місце, до якого дочитав, квитком, і поклав книжку в целофановий пакет.

На пропускному пункті Джон паленів од сорому, коли його обшукували й допитували — не тому, що вважав це не гідним себе, а тому що нарешті дізнався, що доводилося переживати його матері щоразу, коли вона приїжджала до нього на побачення. Він мав змогу відчути це на собі, коли обшукували його пакет, відкривали блок сигарет, мало не сторінка за сторінкою перевіряли книжку. Понад п’ятсот разів здійснювала вона цю поїздку. Як Емілі це витримала? Як він міг заподіяти таке приниження рідній матері? Не дивно, що Джойс була така сердита на нього. Ще ніколи в житті Джон не ненавидів себе так сильно, як тієї миті.

Він сів на пластмасовий стілець, щоб почекати, коли назвуть його ім’я. Коліно знову сіпалося, але ніхто в кімнаті не виявляв ознак стурбованості. Здебільшого там були жінки з дітьми. Вони приїхали побачитися з татком. Один хлопчик біля Джона тримав у руках малюнок літака, зроблений олівцями. Ще одна дівчинка плакала, бо їй не дозволили взяти з собою іграшкового ведмедика. Просвічування показало щось незвичайне, а перевірити, що всередині іграшки, мати не дозволила.

— Шеллі! — гукнула жінка в уніформі.

Жоден із наглядачів його не впізнав, але то була не дивина, зважаючи на те, яку кількість в’язнів і відвідувачів вони пропускали щотижня.

— Шеллі! — знову викрикнула наглядачка.

Джон встав, притискаючи до грудей пакет.

— Третій стіл, — сказала вона, киваючи головою на кімнату для відвідин.

Він поклав пакет на стрічку конвеєра для просвічування (його перевіряли вже втретє) і пройшов крізь металошукач у кімнату для відвідин. Біля кінця стрічки зупинився й пильно подивився на кімнату, намагаючись побачити її очима своєї матері. По кімнаті завбільшки двадцять на тридцять футів[20] було розставлено металеві столи, схожі на пластмасові столики для пікніка, пригвинчені до підлоги. З одного боку сиділи ув’язнені, з іншого — їхні дружини, подружки чи шльондри, яким вони платили за відвідини. По кімнаті з криками й сміхом гасала малеча, та через кожні десять футів спиною до стіни стояли наглядачі. Всюди були камери, їхні об’єктиви з повільним осудом поверталися то в один бік, то в інший.

За одним зі столів — третім — у глибині кімнати сидів Бен Карвер, вбраний, як завжди, у білу сорочку, білі штани й білі шкарпетки. У нього були такого самого кольору домашні туфлі з лакованої шкіри — їх прислала йому мати, але Бен украй рідко взував їх, ідучи з камери, — не хотів забруднити.

У кожного ув’язненого в тюрмі була своя машкара, інша особистість, якою вони прикривалися, щоб вижити. Убивці ставали ще лютіші, арійці — жорстокіші, голубі — ще голубіші, а психи здавалися геть шизонутими. До цих останніх і належав Бен. Свою роль він грав з майстерністю великого трагіка. Хоча Джон думав, що особливих зусиль йому докладати не треба. На той час, коли його впіймало ДжБР, Бен убив шістьох людей на прилеглих до Атланти територіях. Його фішкою було відрізати у жертв на пам’ять праві соски. Під час арешту в головному поштовому відділенні Атланти, де Бен вісімнадцять років пропрацював сортувальником пошти, хтось із поліцейських трохи перестарався і повалив Бена на землю. З рота йому випав шматок шкіри, який згодом ідентифікували як правий сосок останньої жертви. Бен смоктав його, немов льодяник.

Ця зловісна деталь укупі з відповідним Беновим прізвищем[21] наробила великого галасу в пресі. На відміну від Джона, Бен прогримів на всю країну, дістав навіть прізвисько: Різник з Атланти. Це поганяйло Бену ніколи особливо не подобалося, проте через кілька тижнів після арешту він неабияк розсердився на Вейна Вільямса, засудженого у справі вбивства дітей в Атланті, за те, що той зігнав його з перших шпальт газет.

— Мій милий хлопчик, — розтягуючи вузькі губи в усмішці, промовив Бен, коли побачив Джона. Губи в нього були мокрі, посередині, там де він зазвичай тримав цигарку, виднілася чорна пляма. На зубах збереглася та сама позначка, то посередині чорніло нікотинове яблуко мішені. Чи не перше, що Джон повідомив Бену: в нього манія щось тримати в роті. — Краще хай це буде цигарка, ніж твоя права цицька, хлопчику ти мій милий. — Після того Джон ніколи не скаржився на його куріння.

— Ну, — сказав Бен.

Джон стояв біля стола, не впевнений, чи хоче сідати.

— Маєш добрий вигляд, — сказав він Бену.

— Не сумніваюся. — Він вдав, ніби розпушує волосся, якого майже не лишилося на голові, і підморгнув комусь у Джона за спиною.

Хоча Бена утримували на особливих умовах, у тому крилі не було спеціальної кімнати для відвідин таких ув’язнених, тому в рідкісних випадках, коли хтось приходив його навідати, він мав сидіти з усіма ув’язненими. Будь-який в’язень блоку для психічно хворих рівня ІІІ був надзвичайно вразливий під час відвідин.