Читати книгу - "Лють"

Він міг розраховувати лише на те, що увагу інших ув’язнених відвертають їхні шльондри чи дружини й подружки, тому вони не витягнуть заточку і не розпорють йому живіт.

— Мені потрібно було тебе побачити, — сказав Джон.

Бен прицокнув язиком, і Джон постарався відігнати од себе думку про те, що могло бути тепер у цього типа в роті, якби його не піймали копи.

— Хіба я не казав тобі ніколи не повертатися в цей гадючник?

— Я радий тебе бачити.

Джон сказав це цілком щиро. Відколи він вийшов, ніхто на нього не дивився приязно.

— Ну… — Бен поплямкав губами. — Що ти мені приніс?

Джон витяг з пакета блок «Кемела» без фільтра.

— Ой, ну навіщо ти, їй-богу! — Бен пригорнув блок до грудей. — Мій солоденький, будь ласка, сідай. Ти ж знаєш, я не люблю, коли наді мною нависають, навіть якщо так мені краще видно твоє хазяйство.

Джон сів, збентежений балачками Бена. Він уже й забув Бенову манеру розмовляти. Той міг будь-кого змусити почуватися брудним, навіть якщо просто запитував, котра година. Джону довелося нагадати собі, що це невід’ємна частина Бенової гри, його спосіб перебути день до вечора і не розпороти собі горло.

— Опра сьогодні взялася сьогодні за свої улюблені штучки, — зізнався йому Бен.

«Шоу Опри» було єдиною програмою, яку без бійки погоджувався дивитися весь тюремний блок.

— Не сумніваюся, що буде цікаво, — кивнув Джон.

Більше нічого не сказав, бо поряд саме пройшов наглядач і на кілька хвилин затримався біля їхнього стола.

— Що ж, — сказав Бен. — Ти ж знаєш, я без нікотину довго не можу. Що ти бажаєш?

Джон нахилився ближче, тримаючи руки розпластаними на столі долонями донизу, щоб наглядач бачив, що він не порушує жодних правил.

— У мене проблема.

— Я здогадався.

Наглядач пішов далі. Джон притлумив у собі бажання озирнутися через плече. Бен тримав ситуацію в нього за спиною під контролем, так само як Джон бачив усе, що відбувалося позаду Бена.

— Дорогенький, — сказав Бен. — Не забуваймо, що у стін є вуха.

Радше у столів. Джон точно не знав, правда це чи ні, але всі в’язні вірили, що в кімнатах для відвідин повно жучків. Деякі було натикано під столами, деякі — на стелі у флуоресцентних лампах. Туди-сюди поверталися досить помітні камери, фокусуючись на підозрілих відвідувачах. Тут і священику не можна довіряти.

Притишеним голосом Джон розповів Бену про телевізор, кредитний звіт, пошту. Розказав про чоловіка з парасолькою, не називаючи його імені, бо хтозна — чутки могли бути правдиві.

Коли він замовк, Бен сказав:

— Зрозуміло.

Джон трохи відхилився назад.

— Що мені робити?

Бенові пухкі губи стислися, і він приклав пальця до того місця, де в плоть в’їлася чорна цятка.

— Питання, любчику, непросте.

— Він використовує моє ім’я. — Не зовсім певний цього, Джон додав: — Правда ж?

— О, певна річ, — погодився Бен. — Інших причин для такої поведінки я не бачу. Жоднісіньких причин.

— Він користується мною для прикриття.

— Він підставляє тебе, любчику.

Джон похитав головою й знову нахилився вперед.

— У цьому нема сенсу. Це почалося шість років тому. Тоді я сидів. Це залізобетонне алібі.

— Правда, правда, — погодився Бен і знову постукав пальцем по губах. — А він знав, що ти вийшов?

Джон знизав плечима.

— Міг дізнатися.

— Але чи знав він? — повторив Бен. — Мушу сказати, зайчику, навіть я здивувався, коли ти так красномовно виступив перед комісією з УДЗ. Ти такий оратор.

Джон кивнув. Для нього самого то була несподіванка.

— Пограймося в припущення, — запропонував Бен. — А що, як твій друзяка вирішив, що ти до скону гнитимеш у нашому маленькому замку на гівні?

— Гаразд.

— І що, як на свій превеликий подив, він дізнався, що наш дорогоцінний хлопчик вийшов?

— Так?

— І що, як твоє повернення становить для нього загрозу? — Бен нахилився ближче. — Він же точно щось там мутить.

— Так, — погодився Джон.

— І не хоче, щоб ти втручався в його невеличке дільце, так?

— Так.

— То що він там такого робить?

Обидва замовкли, міркуючи над цим питанням.

— Я не знаю, — засмучено зізнався Джон. — Мені треба його знайти.

— Ти всі очевидні ходи перепробував?

— Ага.

Він дивився у телефонному довіднику, але потрібного йому імені там не було. Він навіть сів за комп’ютер у бібліотеці, почуваючись повним телепнем, коли виконував друковані вказівки щодо пошуку в Інтернеті. Нічого.

— Я маю з’ясувати, що в нього на думці.

Бен покрутив у руках блок цигарок і трохи підняв краєчок його кришки. Джон зрозумів, що в нього мало часу.

— Звісно, я міг би скористатися своїми зв’язками на волі, щоб дістати тобі адресу цього типа.

— У тебе ще лишилися зв’язки?

Джона здивувало, що Бен зізнається в цьому там, де його можуть підслухати. Коли Бена судили, то «джерела, близькі до слідства» повідомляли, що він користувався внутрішньою службою пошти, щоб розсилати сувеніри таким самим, як він, фетишистам.

Бен розплився в широкій усмішці.

— У дощову погоду, сльотаву й сніговії[22]… Але ти маєш повідомити мені те, що я маю знати.

Ім’я. Йому потрібно було знати ім’я. Джон роззирнувся навколо і вже розтулив було рота, аж раптом…

— Цить, цить, — попередив Бен.

Повз них пройшов інший наглядач і став саме навпроти їхнього стола. Обидва знову замовкли, і Джон втупився у свої руки. Він замислився, чи розумно вчинив, приїхавши сюди. Але з ким ще він міг поговорити? Вплутувати Джойс йому не хотілося. А серед його знайомих були самі ув’язнені злочинці й проститутки.

Охоронець відійшов, і Бен скорчив смішну гримасу. Багато в чому цей чоловік був Джону за батька. Як таке могло статися? Як така лиха людина без жодної доброї риси характеру могла стати йому другом?

Бен вважав, що вони з Джоном одного поля ягоди — іншого пояснення не було.

— Так от, — сказав Бен. — У мене є машина.

— Що?

— Стоїть у гаражі біля будинку моєї матері. Я подзвоню їй сьогодні й скажу, що її хоче позичити мій друг.

У таких справах Бен мізкував краще. Джон просувався крок за кроком, не обдумуючи наперед. А що, якби він і роздобув адресу того типа? На автобусах «МАРТА» за ним не постежиш.

— Вона досі на ходу? — спитав Джон.

— Раніше мати щонеділі їздила на ній до церкви, але тепер її возить містер Пропсон, її друг. Б’юла Карвер. Думаю, в телефонному довіднику вона така одна. Вона дасть тобі ключа. Тільки не кажи їй, звідки ти мене знаєш.

— Ти вже тридцять років сидиш. Думаєш, вона не здогадається?

— Я три роки тримав чоловічі