Читати книгу - "Місто Страшної Ночі"

130
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 33 34 35 ... 59
Перейти на сторінку:
до Латаолі — разом шістнадцять з половиною… ну, скажімо, п’ятнадцять годин, поки дійде до нас.

— Бодай вона запалась, ота смердюча канава Рамганга, що з усіх гір дощі збирає! Адже ж це на два місяці раніш, ніж можна було чекати, Фіндлейсоне! Лівий берег ще завалено всякою всячиною. На цілих два місяці раніше!

— Отож-бо й є! Я ще тільки двадцять п’ять років знайомий з індійськими річками і не претендую на те, щоб знати їх. О, ще один тар! — Фіндлейсон розпечатав телеграму. — Це Кокрен, з Ґанзького каналу: «Тут рясні зливи. Кепсько». Останнього слова міг би й не додавати. Ну що ж, досить з нас і цих вістей. Треба вигнати людей на цілу ніч, щоб забрали, що встигнуть, з річища. Вам доручаю східний берег, прибирайте все підряд, поки зійдемось на середині мосту. Все, що є на плаву, спускайте нижче мосту: згори й так нанесе всяких посудин, щоб нам бики таранити, і без наших барж. Що у вас є важливого на східному березі?

— Понтон… один великий понтон з краном. Ще один кран на залатаному понтоні, там і заклепки для возового настилу від двадцятого до двадцять третього бика. Дві рейкові колії, поворотна стрілка. Що на палях, доведеться покинути, хай уже як буде, — сказав Гічкок.

— Гаразд. Повивозьте все, що вдасться. Зачекаймо ще п’ятнадцять хвилин, поки люди повечеряють.

Біля самої веранди стояв великий нічний гонг, у який дзвонили тільки у випадку повені чи пожежі в селищі. Гічкок гукнув, щоб подали свіжого коня, а Фіндлейсон узяв обмотану ганчіркою палицю і вдарив по ґонґу з поковзом — тоді метал дзвенить на повну силу.

Ще не догримів останній удар, як усі нічні гонги в селищі підхопили сигнал. Потім хрипко завили мушлі по невеличких храмиках, заторохтіли бубни і тамтами, а коло будиночків, де жили клепальники-європейці, відчайдушно засурмила «кавалерійську тривогу» сурма МакКартні, що допікала всім до живого по неділях та святах. Паровози, що вже котилися на спочинок після кінця денної роботи, один за одним відповідали свистками, поки озвалися паровозні свистки і з другого берега. Тоді великий гонг прогримів тричі на знак того, що це повінь, а не пожежа; мушлі, бубни і паровозні свистки тричі відгукнулись, і ціле селище задвигтіло від тупоту босих ніг по м’якій землі. Всі, як заведено, вертались туди, де працювали вдень, щоб там чекати дальших наказів. Гурт за гуртом пробігали у присмерку; то один, то другий спинявся тугіш затягти стегенну пов’язку чи підв’язати сандалю; бригадири скликали своїх людей до повіток з інструментом і роздавали їм ломи та кайла; паровози повзли по рейках у густому натовпі, як у воді; та врешті потік брунатних пліч і спин розточивсь у присмерку по річищу, розбігся по естакадах, розсипався по фермах, обліпив крани і застиг — кожне на своєму місці.

Потім тривожне гудіння гонга рознесло наказ збирати все і виносити за позначку найвищого рівня води. У чорному залізному плетиві ферм спалахнули сотні ліхтарів, і клепальники почали нічну роботу наввипередки з повінню, що мала набігти. Ферми трьох середніх прогонів — ті, що лежали на клітях із шпал, — були майже готові, тільки не приклепані на кінцях, і треба було загнати в них чимбільше заклепок, скільки лиш можна встигнути, щоб вони не впали кінцями на вершки биків, коли вода вирве з-під них підпори. Сотня ломів підважувала шпали тимчасової колії, що вела до недокінчених прогонів. Рейки разом зі шпалами піднімали, вантажили на платформи, і паровози, натужно чахкаючи, задкували з ними на високий берег, куди не дістане повінь. Під натиском горлатих орд на піску річища ніби танули повітки з інструментами і стоси окутих залізом ящиків із заклепками, кліщами, свердлами, запасними частинами до клепальних машин, ланцюгами, помпами. Великий кран малося забрати останнім, бо він подавав важкі деталі нагору, на міст. З цілої флотилії барж скидали у воду під биками бетонні плити, де лишень глибина дозволяла підпливти, а порожні баржі сплавляли нижче мосту, відпихаючись жердинами. Якраз там гучніш за все свистіла серанґова дудка, бо на перший удар гонга човен примчав назад, мов на перегонах, і Піру зі своїми людьми, голі до пояса, працювали навзаводи задля честі й доброї слави — речей дорожчих за життя.

— Я знав, що вона подасть голос! — гукнув Піру. — Я знав, але це добре, що телеграф нас попереджує. О сякі-перетакі сини сякого-перетакого роду! Чи ви тільки з-під оцього-о вмієте працювати?

«Оце-о» — то був розчухраний на кінці двофутовий уривок дротяного троса, і Піру творив ним дива, стрибаючи з баржі на баржу та горлаючи моряцькі лайки.

Баржі з каменем турбували Фіндлейсона найдужче. МакКартні зі своїми клепальниками встигне закріпити кінці трьох ще не готових ферм, але баржі, якби вода піднялась дуже високо, могли являти небезпеку для мосту, а їх на змілілій річці був цілий флот.

— Поспускайте їх нижче мосту! — гукнув він униз до Піру. — Заведіть за башту! Там буде тиховіддя!

— Аччха! Добре! Я знаю. Ми їх дротяним тросом швартуємо, — гукнув у відповідь серанґ. — Агей! Слухайте-но, як чхота-сахіб налягає!

З-за річки долітали майже без перерви посвисти паровозів та гуркіт каменю. То Гічкок у останню хвилину вирішив підвезти кількасот платформ таракійського каменю та ще зміцнити дамби й берегові укоси.

— Міст викликає на бій Матір Гангу, — засміявся Піру. — Та я знаю, чий голос буде гучніший, коли озветься вона.

Годину за годиною напівголі люди з галасом працювали під ліхтарями. Ніч була задушна, безмісячна, а над ранок ще дужче потемніло від хмар. Налетів несподіваний вітер, і Фіндлейсонове обличчя спохмурніло.

— Вже йде! — сказав Піру перед самим світанком. — Матір Ґанга прокинулась! Слухайте! — він перехилився через борт баржі, занурив руку в воду, і течія задзюрчала між пальцями. Невелика хвилька лунко плюснула об бик.

— На шість годин раніше, — сказав Фіндлейсон, сердито насупившись. — Далі ризикувати не можна. Треба вивести всіх з річища.

Знову загудів великий ґонг, і ще раз по землі та дзвінкому залізу залопотіли босі ноги. Брязкіт ломів та кайл урвався. У тиші чутно було, як сухо сичить вода, розливаючись по спраглому піску.

Фіндлейсон стояв під баштою, і бригадир за бригадиром гукали йому, що свою ділянку річища впорали. Коли замовк останній голос, Фіндлейсон побіг на міст. Аж там, де кінчався постійний настил із залізних плит і починалась тимчасова дощана кладка через три середні прогони, він зустрів Гічкока.

— Все прибрали? — спитав Фіндлейсон, і хрипкий голос відбився луною в гратчастому тунелі ферми.

— Усе. Східний рукав уже наливається. Не справдився наш підрахунок. Коли добіжить сюди?

— А хтозна. Вода прибуває —

1 ... 33 34 35 ... 59
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто Страшної Ночі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Місто Страшної Ночі"