Читати книгу - "Сад спочилих котів"

182
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 33 34 35 ... 59
Перейти на сторінку:
не розумів цього. Усі способи, котрі міг вигадати, щоб розтринькати гроші, тільки загнали б його в цілковиту безвихідь. Щось купуючи, чоловік або завдав би собі зайвих клопотів, за власним висловом, одягався б там, де мав роздягтися, або привернув би до себе громадську увагу. Його запідозрили б у божевіллі чи гадали, що збирає гроші, бо не довіряє острівному ладові, або ж зібрався вкласти їх у товар. Як чужинець він відрізнявся й від переселенців із сусідніх островів. У його країні знали і що таке безгрошів’я, і що таке, наживши добра, розоритися та почати все з нуля… Натомість тут ці уявлення жахали. Чоловік аж дотепер жив поза рамками тих строгих правил, які застосовували до переселенців на початку й лише потім — пом’якшували. Тому наразі знову виставити себе чужинцем означало перевернути догори дригом той уклад життя, який він вибудовував роками. Хоча чи справді він його вибудував, чи обмежився тим, що так гадав? Чоловік почав ламати голову й над цим запитанням.

Добігав кінця травень. Наближалися канікули.

Того ранку, відсунувши з прочиненого вікна фіранку, що вберігала від мух, чоловік відчув, як кімнату заполонив дивний запах. Чи то саду, чи то залізниці, чи то авторемонтної майстерні. Або ж це були окремі запахи, які линули з різних місць. А втім сполучалися в один-єдиний запах. Чоловік, згадав садки, згадав залізниці, згадав авторемонтні майстерні; картини з різних періодів його юності збігалися в уяві, воскресали перед очима. Потім накладалися одна на одну, зливалися в суцільне полотно, що разом із далеким дитинством убирало в себе й море, і запахи, і звуки, і людей цієї нової батьківщини, розчиняло це все в надзвичайній гармонії. Роздертий на шматки чоловік немов знову склався докупи. Ця мить довершеності, либонь, тривала всього кілька хвилин, поки він на повні груди вдихав запах із вікна. Коли ж учитель, переповнений щастям цієї довершеності, відійшов від вікна до крану, то навіть не подумав, що з такого відчуття треба роздягнутися, що це відчуття вирве йому з грудей найважливіше. Він отямився вже після того, як випустив із рук склянку; тільки дорогою до школи… Зненацька добрав розумом, що склянка розбилася. Але було запізно. Те щастя довершеності, те відчуття власної цілісності вже проникло в душу. Найважливішої миті йому не вдалося роздягнутися. Склянка стала розплатою за його гріхи, однак після цього годі щось удіяти. Він навіть не одразу зауважив, як учні неспокійно заворушилися за партами. Гнітючі думки обсідали з усіх сторін… Таке з ним відбувалося вперше.

На цьому острові божевілля не обростало жартами. Воно вважалося найстрашнішим гріхом, найстрашнішою недугою. Чоловіка зіштовхнули б у море зі скелі на тому кінці острова. Хоча тут майже не коїлося злочинів та не застосовувалися важкі покарання, це було єдиним законом, що не вкладався йому в голову. Остров’яни також уважали ту кару несправедливою, проте чомусь наполягали, що наразі від традиції не можна відмовлятися заради власного здоров’я; дана тема навіть не обговорювалася.

Чоловік перебрав у голові всі можливі варіанти, як позбутися цієї напасті. Звикнути до лиха, котре краяло серце, і жити з ним далі, не порушуючи довкола в’ялого спокою, що його вимагали острівні закони, — це було останнє рішення, яке він, проте, відкинув. Чоловік чудово усвідомлював, що тільки втікає від проблеми, а не намагається позбутися її… Тож вирішив учинити зі своїми грішми те саме, що робили й з божевільними.

Того вечора він піднявся на пагорб, пішов до скелі. Загорнені в хустинку гроші неначе обпікали йому під сорочкою шкіру. Прийшовши, чоловік завагався. Як тільки він зараз викине гроші, цього ніхто не підгледить, але невідомо, куди їх віднесе вода. Якщо хтось знайде ті купюри, то розповзуться плітки, а його жахала сама думка, як приєднуватися до цих теревень так, начебто вони цікаві, ще й не червоніючи. Дивуючись, що не передбачив цього раніше, він подумав: «У такому разі гроші потрібно закопати». Чоловік дістав із кишені складаного ножика, відірвав від землі величезний камінь; упріваючи, видлубав яму, закопав гроші, вирівняв ґрунт, поклав камінь на місце та аж застрибав на ньому від радості. Поки стемніло, він задоволено спустився додолу; повечеряв, посидів у кав’ярні, трохи попрацював та вклався спати. Чоловік проспав непробудним сном. А вранці, відсунувши з прочиненого вікна фіранку, що вберігала від мух…

Помітивши, як парубки заворушилися, він якийсь час старався й далі вести урок та менше зважати на них. Учитель поблажливо ставився до такої поведінки, бо добре знав, які старанні та вірнії навчанню ці учні, але цікавість взяла верх, і він вирішив дізнатися причину непослуху. Юнаки; затарахкотіли наперебій:

Один із хлопчаків, що жив на побережжі, його дім стояв прямо між пекарнею та рибозаводом, рано-вранці подався ловити рибу та восьминогів, мати послала його, наказала принести восьминога, оскільки дитина з тим ділом мала справитися, мати вже навіть поставила на вогонь каструлю з водою, казала, що поки він повернеться, вона закипить, хлопчак пішов до тієї бухточки, що й завше, до бухти між Парними мисами, тобто ви її не знаєте, бо там з обох боків прямі скелі, хіба що ми, хлопці, та й то лише дітьми, туди, звичайно, ходили, як хочете, то сьогодні вас заведемо, хлопчисько подерся туди, бо воно хоч і важко, але цікаво… Чоловік зрозумів таке:

Добравшись туди, хлопчик здивувався, навіть подумав, чи не заблукав. Бухта висохла; якщо раніше скелі здіймалися над водою, то тепер — над землею. Хоча вони стояли пообіч затоки, як і раніше. Знайомі дерева, знайомі чагарники нікуди не поділися. Та й море не могло відступити. Земля була суха-сухісінька, ніби давно затоптана. Коли хлопець повернувся додому, вода в каструлі давно закипіла. Мати спочатку розгнівалася на сина, розверещалася та висварила, однак вислухавши його, послала до бухти втричі старшого сусідського парубійка. Повернувшись назад, той підтвердив: «бухти немає», потім щодуху побіг до школи розповісти про все друзям. Жінка ж геть спантеличилися, бо син їй казав: «Щоб зловити восьминога, я пройшов по затоці п’ятнадцять кроків».

Чоловік виснував з почутого таке:

Бухта вузька, але глибока. У цій ситуації невірогідно й помислити, щоб море відступило, а те місце якісь невідомі (чи хтось невідомий) — без відома закидали землею. Оскільки дитина розповіла, що й скелі, і дерева стоять на місці, тож і про обвал не йшлося.

«Що скажете, учителю?» Що він міг сказати? Їхні розповіді почерпнуті з тих, що за годину, а то й пів, облетіли всі вуха. Поки хлопці сиділи на уроці, острівна

1 ... 33 34 35 ... 59
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сад спочилих котів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сад спочилих котів"