Читати книгу - "Пентаграма"

ви не відчули себе пригніченими?

– До цієї фази поки що не дійшли, – відповів Волер. – А чи можете ви сказати щось конкретне у нашій справі?

– Добре, – погодився Еуне. – Отже, шановні, ми маємо три вбивства.

– Два! – знову встряв Скарре. – Лісбет Барлі поки що вважається такою, що пропала без вісті.

– Три вбивства, – повторив Еуне. – Повірте мені, юначе.

Дехто з присутніх перезирнулися. Скарре, схоже, збирався щось сказати, але передумав. Еуне вів далі:

– Ці три вбивства здійснено з рівними часовими інтервалами. В усіх трьох випадках проведено ритуали з розчленуванням трупа жертви і його прикрашанням. Він відрізує один палець і компенсує це діамантом. Компенсація при каліцтві – риса, за рідкісним винятком, властива вбивцям, які виховувалися в сім’ї з суворими моральними засадами. До речі, вірний слід, оскільки в цій країні не так уже багато таких сімей.

Ніхто не засміявся.

Еуне зітхнув:

– Гумор шибеника. Можливо, я здаюся цинічним, та й жарти могли б бути куди кращими – просто не хочу поховати себе в цій справі ще до початку розслідування. І вам раджу мислити так само. Але повернімося до теми. Судячи з ритуалів і часових проміжків між убивствами, в цьому випадку рівень самовладання досить високий – убивця перебуває ще на ранній стадії.

Пролунало покашлювання.

– Що, Харрі? – відгукнувся Еуне.

– Вибір жертви і місця.

Еуне приклав палець до підборіддя, подумав і кивнув:

– Твоя правда, Харрі.

Присутні знову переглянулися – тепер зі спантеличеним виглядом.

– У чому? – вигукнув Волер.

– Вибір жертви і місця злочину вказує на зворотне, – відповів Еуне. – Вбивця швидко переходить у фазу, коли він втрачає самовладання і починає нестримно вбивати.

– Як так? – здивувався Мьоллер.

– Харрі, може, сам поясниш? – запропонував Еуне.

– Перше вбивство сталося в квартирі Камілли Луен, де вона жила сама, вірно? – Харрі говорив, не підводячи погляду від столу. – Злочинець міг увійти і вийти без особливого ризику бути спійманим або впізнаним. І вбивство з ритуалами міг зробити спокійно. Але вже вдруге він починає сильно ризикувати. Лісбет Барлі він викрадає в житловому районі, серед білого дня, очевидно, він був у автомобілі. А в автомобіля, як відомо, є номери. Третій злочин – просто гра в рулетку. Дамський туалет в офісній будівлі. Звичайно, після встановленого робочого дня, але навкруги було стільки народу, що йому просто-таки поталанило, що його не помітили чи принаймні не запам’ятали.

Мьоллер обернувся до Еуне:

– І який з усього цього висновок?

– Головний висновок полягає в тому, що висновки робити зарано. Поки що можна припустити, що перед нами обачливий соціопат, і невідомо, чи тримає він ситуацію під контролем, чи ось-ось зірветься.

– А сподіватися на що?

– Якщо погодитися з припущеннями Харрі, вбивця скоро, втративши голову, влаштує бійню. В цьому разі його буде легко спіймати. В іншому разі вбивства будуть не такими частими, але, судячи з досвіду, спіймати його в осяжному майбутньому не вдасться. Вибирайте самі.

– І де, по-вашому, починати пошуки?

– Якби я вірив у статистику, як багато моїх колег, сказав би: серед енуретиків, шкуродерів, ґвалтівників і піроманів. Особливо піроманів. Але в статистику я не вірю. А оскільки альтернативних богів у мене немає, дам відповідь: уявлення не маю. – Еуне закрив фломастер ковпачком. Тиша стала гнітючою.

– Добре, хлопці, – підхопився Том Волер. – Доведеться трохи попрацювати. Спершу мені треба, щоб ви ще раз узяли свідчення в усіх, із ким уже говорили, перевірили всіх раніше засуджених за вбивство і подали мені список тих, кого судили за зґвалтування або підпал.

Спостерігаючи за тим, як Волер розподіляє завдання, Харрі відзначив подумки його впевненість, уміння прислухатися до ділових практичних зауважень підлеглих, а по відношенню до інших – силу та рішучість.

Годинник над дверима показував за чверть дев’яту. День тільки починався, а Харрі вже почувався безсилим. Як старий, умираючий лев перед прайдом, де він колись міг претендувати на роль ватажка. Не те щоб йому коли-небудь хотілося ним стати, але падіння однаково було жахливим. Усе, що йому тепер залишалося, це тихо лежати в надії, що хто-небудь кине йому кістку із залишками м’яса.

І кинули ж. І непогану кістку.

Від приглушеної акустики кімнати для допитів Харрі починало здаватися, ніби він говорить у перину.

– Імпорт слухових апаратів, – відповів невисокий товстун і огладив правою рукою шовкову краватку, що кріпилася до білосніжної сорочки непомітною золотою шпилькою.

– Слухових апаратів? – перепитав Харрі, роздивляючись виданий Волером протокол допиту. У графі «ім’я» було записано «Андре Кляузен», а в «професії» – «індивідуальний підприємець».

– Проблеми зі слухом? – поцікавився Кляузен із сарказмом.

– Гм… Значить, ви приходили в «Халле, Тюне і Веттерлід» обговорити слухові апарати?

– Я хотів провести оцінку договору про посередництво. Один із ваших люб’язних колег учора ввечері зняв із нього копію.

– Цю? – Харрі вказав на теку.

– Саме так.

– Я подивився на дату підписання договору. Два роки тому. Ви збиралися його поновити?

– Ні, просто хотів упевнитися, що не залишився в дурнях.

– Тільки зараз?

– Краще пізно, ніж ніколи.

– А постійного юрисконсульта у вас немає, Кляузен?

– Є, але боюся, під старість він почав здавати. – Посмішка Кляузена зблиснула золотим зубом. – Я попросив улаштувати ознайомлювальну зустріч, аби почути, що ця контора може мені запропонувати.

– Ви домовилися про зустріч перед вихідними? З конторою, яка спеціалізується на стягненні боргів?

– Я зрозумів це тільки в ході зустрічі. Вірніше, того короткого уривка, після якого почалась уся ця метушня.

– Але якщо ви шукаєте нового адвоката, то зустріч напевно призначили декільком. Можете назвати їхні прізвища?

В обличчя Кляузену Холе не дивився. Ще вітаючись із ним, Харрі зрозумів, що його співрозмовник не з тих, чий вираз обличчя видає думки. Можливо, через природну потайливість, або професію, для якої потрібна незворушність преферансиста, або отриманого виховання, яке прищепило йому думку про те, що витримка – велика чеснота. Тому Харрі шукав інші ознаки, щоб здогадатися, бреше Кляузен чи говорить правду. Наприклад, чи не проведе він зайвий раз рукою по краватці. Не провів. Кляузен просто сидів і дивився на Харрі з-під напівопущених повік, наче те, що відбувається, йому не те щоб неприємне, але нудне.

– Більшість адвокатських контор, які я обдзвонив, не збиралися планувати зустрічі до закінчення сезону відпусток, – відповів він. – А «Халле, Тюне і Веттерлід» виявилися куди більш чуйними. Скажіть, мене в чомусь підозрюють?

– Підозрюють усіх, – сказав Харрі.

– Fair enough,[13] – відгукнувся Кляузен із прекрасною англійською вимовою.

– Рідною мовою, я помітив, ви говорите з невеликим акцентом.

– Справді? Хоча останніми роками я часто буваю за кордоном. Напевно, тому.

– А куди ви їздите?

– Узагалі-то