Читати книгу - "Пентаграма"

здебільшого по Норвегії. Відвідую лікарні та різні установи. Решту часу проводжу в Швейцарії, на заводі-виготовлювачі. Продукція вдосконалюється, треба бути в курсі. – І знову в його голосі почулося кепкування.

– У вас є дружина? Діти?

– Якщо ви ознайомилися з паперами, які вже заповнив ваш колега, то знаєте: я не одружений.

Харрі знову втупився в протокол:

– Ясно. Значить, ви живете сам… е-е-е… на вулиці Гімле-террассе?

– Ні, – відповів Кляузен. – Я живу з Трулсом.

– Ага. Зрозуміло.

– Чи зрозуміло? – Кляузен усміхнувся, і повіки опустилися ще трохи нижче. Трулс – золотистий ретривер.

Біль розламував голову, боліли навіть очі. До обіду Харрі треба було взяти свідчення ще у чотирьох осіб, сил на це в нього вже не залишалося.

Він попросив Кляузена ще раз розповісти все, що сталося, з тієї миті, як він увійшов до будівлі на площі Карла Бернера, і до приїзду поліції.

– Із превеликим задоволенням, інспекторе, – байдуже відповів той.

Відкинувшись на спинку крісла, Харрі почав слухати плавну й упевнену розповідь Кляузена про те, як він приїхав на таксі, дістався потрібного поверху ліфтом і, поговоривши з Барбарою Свендсен, п’ять чи шість хвилин чекав, коли вона повернеться з водою. Не дочекавшись, пішов самостійно шукати двері з табличкою «Халле».

Харрі побачив позначку Тома Волера: Халле підтверджував, що Кляузен постукав до нього в кабінет на початку шостої.

– Ви не бачили, як хто-небудь входив або виходив із жіночого туалету?

– Від стійки, де я чекав, дверей не видно, а коли я пішов по коридору, по дорозі нікого не зустрів. Це я повторюю вже не вперше.

– І не востаннє. – Харрі голосно позіхнув і провів рукою по обличчю.

У цей момент у віконце кімнати для допитів постукав Магнус Скарре. Він показав на годинник. У чоловікові за його спиною Харрі впізнав Веттерліда. Кивнувши, він востаннє поглянув на папери.

– Тут сказано, що при вас до приймальні ніхто підозрілий не входив і не виходив.

– Усе вірно.

– Тоді спасибі вам за сприяння. – Харрі повернув протокол у теку і зупинив запис на диктофоні. – Упевнений, ваша допомога ще знадобиться.

– Підозрілий ніхто, – повторив Кляузен, підводячись.

– Що?

– Я сказав, що не бачив у приймальні нікого підозрілого, але заходила прибиральниця…

– Так, ми з нею розмовляли. Вона сказала, що прямувала на кухню і нікого не бачила.

Харрі встав і подивився на список. Наступний допит свідка – чверть на одинадцяту, кімната номер чотири.

– І ще кур’єр, – додав Кляузен.

– Кур’єр?

– Так. Вийшов із коридору якраз перед тим, як я вирушив шукати Халле. Привозив щось, а може, доставляв. Чому ви так на мене дивитесь, інспекторе? Звичайний кур’єр-велосипедист. Для адвокатської контори, чесно кажучи, нічого підозрілого.

Через півтори години, перевіривши «Халле, Тюне і Веттерлід» й усі до єдиної служби кур’єрської доставки в Осло, Харрі точно знав: у понеділок компанії ніхто нічого не доставляв і не привозив.

Через дві години після надання свідчень Кляузену знову довелося відвідати поліцію, цього разу, щоб описати кур’єра…

Втім, багато чого від нього домогтися не вдалося. Зріст – близько метра вісімдесяти. Нормальної статури. Пильно Кляузен його не роздивлявся. Та й узагалі чоловікам це не цікаво і не личить, зауважив він і повторив, що кур’єр був одягнений як завжди: жовто-чорна вузька футболка, короткі брюки та велосипедні черевики, які клацали, навіть коли він ступав по килиму. Обличчя закрите шоломом і чорними окулярами.

– А рот? – запитав Харрі.

– А рот білою пов’язкою, – відповів Кляузен, – як у Майкла Джексона. Я так розумію: кур’єри надівають їх від вихлопних газів.

– У Нью-Йорку і Токіо – так. Але тут Осло.

Кляузен знизав плечима:

– Я не звернув особливої уваги.

Відпустивши його, Харрі увійшов до кабінету до Тома Волера. Той сидів, приклавши до вуха слухавку, щось бурмотів.

– Думаю, у мене з’явилася версія, як убивця проник у квартиру Камілли Луен, – сказав Харрі.

Не закінчуючи розмови, Том Волер відклав слухавку.

– Там, де вона жила, до домофона ж підключена відеокамера?

– І?… – Волер подався вперед.

– Хто може подзвонити в будь-яку квартиру, показати в камеру обличчя в масці, знаючи при цьому, що його обов’язково впустять?

– Ну хіба що різдвяний дід.

– Навряд. Зате ти впустиш того, хто, по-твоєму, привіз тобі термінову посилку або букет квітів. Кур’єра-велосипедиста.

Волер відключив телефон.

– З тієї миті, як увійшов Кляузен, – вів далі Холе, – до появи в приймальні кур’єра минуло більше чотирьох хвилин. Але кур’єри так не працюють. Прибіг-оддав-побіг, а не вештаються чотири хвилини чортзна-де.

Волер повільно кивнув.

– Кур’єр, – повторив він. – Усе геніально просто. Той, хто може під слушним приводом зайти до кого завгодно, прикриваючи обличчя маскою. Кого всі бачать, але ніхто не помічає.

– Троянський кінь, – зауважив Харрі. – Просто знахідка для маніяка.

– І нікому не здається підозрілим, що кур’єр в поспіху тікає на транспортному засобі без номерних знаків, на якому в місті сховатися найпростіше. – Волер поклав руку на телефон. – Я розпоряджуся з’ясувати, хто бачив кур’єра-велосипедиста неподалік од місць злочинів у вказаний час.

– Тут іще про дещо треба потурбуватися, – сказав Харрі.

– Так-так, – погодився Волер. – Треба попередити людей, щоб остерігалися невідомих кур’єрів.

– Вірно. Займетеся цим із Мьоллером?

– Так. І ще…

Харрі зупинився на порозі.

– Прекрасна робота, Харрі, – похвалив Волер.

Харрі відповів йому коротким кивком і вийшов.

Уже через три хвилини по коридорах кримінального відділу поповзли чутки, що Харрі напав на слід.

Розділ 18

Вівторок. Пентакль

Микола Луб обережно поклав пальці на клавіші. У порожній кімнаті зазвучали м’які, ніжні фортепіанні звуки. Петро Ілліч Чайковський, концерт номер один сі-бемоль для фортепіано з оркестром. Багато піаністів вважали цей твір складним і позбавленим витонченості, але для вуха Миколи не існувало на світі музики прекраснішої. Варто було взяти ті кілька тактів, які він пам’ятав, і в серці прокидалася ностальгія. Й пальці мимоволі шукали ті самі, потрібні клавіші на розстроєному піаніно у Староакерському парафіяльному домі.

Він виглянув у відчинене вікно. З боку кладовища доносився спів птахів. Згадалися літні дні в Ленінграді й батько, який брав його з собою туди, де колись вирувала війна, а тепер у забутих братських могилах лежали дід Миколи і брати батька й матері.

– Послухай, – казав батько, – як красиво співають птахи.

Хтось кашлянув. Микола обернувся.

На порозі стояв високий чоловік у футболці та джинсах. Одна долоня забинтована. Микола відразу ж прийняв його за бешкетника з тих, що іноді сюди навідуються.

– Можу я чим-небудь допомогти? – Через погану акустику голос прозвучав менш доброзичливо, ніж йому хотілося.

Незнайомець переступив поріг:

– Сподіваюся. Я