Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

Тільки на четвертий чи на п’ятий день після прибуття першого конвою прислали пароплавом трохи борошна, насправді не більше ніж по кілька фунтів на людину. Тільки-но отримавши убогий пайок, люди бігли до води і намагалися місити борошно у капелюхах, штанях і піджаках. Більшість просто тут же почали це їсти, і деякі навіть подушилися до смерті. Ця незначна кількість борошна була єдиною їжею, яку депортовані отримали за весь період свого перебування на острові…»

Через три місяці, 20 серпня, — продовжував писати партійний функціонер у новому листі, — майже 4 тисячі з початкових 6114 «поселенців» померли. Решта вижили тому, що їли померлих. За свідченнями одного в’язня, який зустрів декого з уцілілих у тюрмі в Томську, вони виглядали «як ходячі трупи» і всі були арештовані за звинуваченням у канібалізмі[307].

Навіть коли смертність не сягала такого рівня, умови життя на багатьох з найвідоміших будівництв раннього етапу ГУЛАГу, ймовірно, були майже такими ж нестерпними. Один яскравий приклад того, чим міг обернутися простий брак планування, являє БАМлаг — табір, організований навколо будівництва залізничної лінії від озера Байкал до річки Амура, складової системи Транссибірської залізниці на Далекому Сході Росії. Як і спорудження Біломорського каналу, будівництво залізниці велося з великим поспіхом, без жодної попередньої підготовки. Табірні плановики розвідували місцевість, планували залізницю і будували її одночасно; будівництво почалося до закінчення дослідження місцевості. У таких умовах топографи були змушені зробити зйомку відрізка довжиною дві тисячі кілометрів менш як за чотири місяці, без відповідного взуття, одягу й інструментів. Наявні карти були неточними, у результаті цього робилися помилки, що вели до великих збитків. За свідченнями одного з уцілілих, «виявилося, що дві робочі партії [кожна з яких проходила свій відрізок дороги] не можуть зустрітися і закінчити роботи, тому що дві річки, вздовж яких вони йшли, сходилися разом лише на картах, а насправді вони були далеко одна від одної»[308].

Як тільки почалося будівництво, до управління табору в місті Свободному почали прибувати конвої. Від січня 1933 року до січня 1936-го кількість в’язнів зросла з кількох тисяч до 180 тисяч. Багато з них були вже виснажені дорогою, босі або погано вдягнені, потерпали від цинги, сифілісу, дизентерії, серед них траплялися ті, хто вижив під час голодоморів, які спустошили сільські райони Радянського Союзу на початку 1930-х років. Табір був абсолютно непідготовлений. Один з конвоїв після прибуття розмістили у холодних темних бараках; людям дали хліб, вкритий пилом. Начальство БАМлагу не могло впоратися з хаосом — це визнавалося у звітах до Москви; особливо непідготовленим був прийом ослаблених в’язнів. Внаслідок цього хворим, які не могли працювати, просто давали штрафні пайки і залишали голодувати. Один конвой з 29 людей через 37 днів після прибуття вимер повністю[309]. Кількість людей, що загинули до закінчення будівництва, ймовірно, вимірюється десятками тисяч.

Схожі історії повторювалися по всій країні. 1929 року інженери визначили, що для будівництва залізниці на північний схід від Архангельська, яке мав виконувати Сєвлаг, кількість в’язнів слід збільшити у шість разів. У квітні — жовтні того року почали прибувати відповідні конвої — на порожнє місце. Один із в’язнів згадував: «Не було ні бараків, ні селища. З одного боку стояли намети для охоронців і устаткування. Людей було небагато, може, з півтисячі. Більшість — селяни середнього віку, колишні куркулі. І злочинці. Жодної інтелігенції…»[310]

Усі табірні комплекси, засновані на початку 1930-х років, починалися з дезорганізації — і всі вони були непідготовленими для прийому виснажених в’язнів, яких привозили з голодуючих районів, але не всі вони дійшли до такого безладдя, що привело їх до загибелі. За певних обставин — порівняно сприятливих низових умов і потужної підтримки з Москви — деякі виявилися здатними до зростання. З дивовижною швидкістю вони розвивали свій бюрократичний апарат, зводили міцніші будівлі й навіть плодили еліту НКВД на місцях. Кілька таких таборів у кінцевому підсумку окупували значні території, перетворивши цілі регіони країни на величезні тюрми. Два табори, засновані у цей час, — «Ухтинська експедиція» і «Трест Дальстрой» — зрештою набули розмірів і статусу промислових імперій. Початковий етап їхнього розвитку заслуговує пильнішого розгляду.

Для неспостережливого пасажира автомобільна подорож розтрісканою бетонкою, що веде із Сиктивкара, адміністративного центру Республіки Комі, до міста Ухта, одного з головних промислових центрів Комі, може видатися не дуже цікавою. 200-кілометрова дорога, в одних місцях розбита більше, ніж в інших, веде через нескінченні соснові ліси і заболочені луки. Єдині якось цікаві місця — мости через річки. Це — тайга, дивовижно одноманітний передполярний пейзаж. Республіка Комі (та й уся північ Росії) передусім відома цією тайгою.

Хоч пейзаж і не дуже цікавий, пильніший погляд відкриває і дещо дивне. Якщо знати, куди дивитися, у певних місцях на землі, прямо біля дороги, можна побачити западини. Це все, що залишилося від табору, який колись стояв по всій довжині дороги, і бригад в’язнів, які його будували. Оскільки будмайданчики були тимчасовими, в’язнів тут часто селили не у бараках, а в землянках, викопаних у грунті: звідси й западини у землі.

На іншому відрізку дороги є залишки більшого табору, що колись стояв на невеликому нафтовому родовищі. Тепер це місце поросло бур’яном і підліском, але цю рослинність легко можна розсунути: під нею — гнилі дошки (вони, можливо, збереглися через те, що на них з черевиків в’язнів стікала нафта) і шматки колючого дроту. Пам’ятника тут немає. Є він набагато далі, у Бограздіно, де колись був пересильний табір, у якому утримувалося до 25 тисяч в’язнів. Більше у Бограздіно він нього не лишилося жодного сліду. Ще в іншому місці по дорозі — за сучасною заправною станцією компанії «Лукойл» — стоїть стара дерев’яна вежа, навколо неї — металеві обрізки й іржавий дріт.

Якщо до Ухти їхати з кимось, хто добре знає місто, то можна швидко дізнатися про його приховану історію. Усі дороги до міста колись були збудовані в’язнями, як і всі адміністративні будівлі центру Ухти й житлові будинки. В самому центрі міста є парк, спланований і розбитий в’язнями-архітекторами; театр, у якому грали в’язні-актори; також тут стоять міцні дерев’яні будинки, в яких мешкало табірне начальство. Сьогодні на цій тінистій вулиці у сучасних будинках живуть адміністратори «Газпрому», ще одної нової російської компанії.

У Республіці Комі Ухта не єдине таке місто. Хоча їх тяжко помітити з першого погляду, сліди ГУЛАГу розкидані по всій Комі — великому регіоні тайги і тундри, що лежить на північний схід від