Читати книгу - "Незвичайні пригоди Марко Поло"

на бідних грішників, чи то в церкві, чи в скромній хижці.

— Забирайтесь геть, сини диявола! — закричав він і в священному гніві звів догори руки. — Не чіпайте служителя господнього! — Люди в подиві замовкли, а епіскоп, скориставшись з слушної нагоди, підійшов до одного з розбійників і, сповнений благородного наміру повернути його на путь істини, сказав: — Сину мій з ніжним і лагідним обличчям, що привело тебе до цих недобрих людей? Схаменись, поки не пізно…

— Повісити його! — розлючено закричав розбійник.

Його преосвященство зблід, гучні слова завмерли на його вустах. Маленькі черевички схвильовано затупотіли по куряві назад до карети і ступили на килим.

Паоло, якому допіру вдалося збити з ніг двох розбійників, все ж був подоланий іншими. Коли він побачив, як найманці, слухаючись наказу Анджоліно, покидали свої алебарди й подалися за своїм командиром по єдиній, завбачливо залишеній для них дорозі в ліс, то зрозумів, що повівся, як дурень. Але тепер уже нічим не зарадиш справі. Що наробив — те мав і спокутувати.

Розбійники в суворому порядку поставали біля карети. За сигналом Анджоліно спеціально обраний скарбничий загону вийшов вперед і заліз у карету. Діловий, зосереджений, він уже був готовий лічити гроші. Єпіскоп з жахом глянув на нього, але отримав наказ негайно вилізти з другого боку карети. Не утруднюючи себе запитаннями, скарбничий швидким поглядом окинув покривала із золотої парчі й оксамиту, вправно, як добрий фахівець, підняв сидіння і одразу ж виліз на дорогу з туго набитим мішечком. Лице його сяяло від задоволення, — роботу було зроблено швидко і бездоганно.

Скарбничий сумлінно перерахував гроші. Потім розклав монети на дві однакових купки.

— Три тисячі унцій, — сказав він, і, вийнявши добре потертий гаманець, висипав туди півтори тисячі. Другі півтори тисячі повернулися в мішечок епіскопа. Хоч він наполовину й спорожнів, однак мав іще досить солідний вигляд. Анджоліно взяв мішечок і підійшов до переляканого епіскопа, що стояв біля карети.

— Ось ваші півтори тисячі унцій, — сказав він. — Їдьте з богом!

Після цього він наказав рушати, і розбійники швидко зникли в лісі.

На галявині залишилась тільки розтрощена алебарда, карета та спантеличений епіскоп з півтора тисячами унцій.

Анджоліно велів одвести Паоло до найближчого пристановища розбійників. Вояки, яких Паоло повалив ударами алебарди на землю, тепер уже оклигали й були в доброму гуморі. Один з них, хизуючись, показував усім велетенську гулю, що вискочила в нього на лобі.

Руки у Паоло були зв'язані. На шию йому накинули вірьовку, один кінець якої тримав верхівець. Паоло був змушений бігти за конем, бо інакше вірьовка задушила б його. Промчавши галопом майже кілометр, верхівець звернув на якусь стежку, що вела до підніжжя крутого пагорба. Тут Анджоліно наказав розв'язати бранцеві руки. Розбійники попрямували вгору крутою стежкою над самою прірвою.

Паоло витер з чола піт. «Прощай, Венеція. Прощайте, Дімітро і Джулія, прощавайте, Джованні, Джіаніна іі Марко. Один крок убік, і я полечу в страшенну прірву». Паоло не звик ходити по таких дорогах, де кожної хвилини можна було скрутити собі в'язи.

Тепер дорога піднімалася так стрімко вгору, що Паоло доводилося рачкувати. Нарешті він подолав останній крутий підйом і на мить спинився. Вітер свистів у вухах і рвав одежу. Перед його очима розкинулось широке прямокутної форми плато, вкрите ріденькою травою і низькорослими кущами. Тут, на підвищенні, було холодно. Паоло із здивуванням побачив багато будиночків, збудованих з каменю сотні років тому. Не одну бурю й негоду витримали вони за цей час. На цій відкритій всім вітрам рівнині хліборобство давало мало зиску, тому в будинках років сто вже ніхто не жив, аж поки не оселився із своїм загоном Анджоліно.

До пристановища вела лише одна стежка. Двоє людей могли успішно закрити шлях поліцейським, якби ті зважились вчинити напад на табір. Вистачало в селищі й запасів харчів. В разі потреби загін міг витримати дворічну облогу.

Біля одного будиночка горів вогонь. Двоє чоловіків смажили на рожні воляче стегно. Частина загону завжди лишалася в селищі — виконувала необхідну роботу і закуповувала в селян з навколишніх сіл харчі. Платили розбійники добре, і селяни охоче збували їм своє добро.

Тут не було ні панів, ні слуг. Анджоліно, обраний ватажком, кожного разу, коли йшлося про якусь важливу ухвалу, скликав увесь загін і радився. Ядро загону складалося з хороших людей, які підтримували справедливі дії свого ватажка.

Верхівці, впоравши своїх коней, розбились на групки і почали жваво обговорювати вдалий напад. Деякі розійшлися по хатинах. Паоло, замість того щоб думати про втечу, вражено спостерігав життя, що розкривалося перед ним на цій велетенській, піднятій до неба кам'яній долоні. Та й марна річ було намагатися утекти. Стоячи на краю плато, Паоло бачив біля своїх ніг страшну прірву. Спуск униз означав вірну смерть. Дорога ж до плато так пильно охоронялася, що по ній не могла проскочити й миша.

Та Паоло не дали довго роздивлятися й роздумувати. До нього підійшов молодий, стрункий юнак з веснянкуватим обличчям і рудим волоссям.

— Ходімо, чужинцю, я маю тебе заперти, — сказав він привітним, як здалося Паоло, голосом.

— Що ви хочете зробити зі мною? — спитав Паоло.

— Дехто хотів би тебе повісити, — веснянкуватий зміряв бранця швидким, вивчаючим поглядом.

Паоло нічого не відповів. Зараз йому все було байдуже, його дошкуляв голод — адже кілька днів він не мав у роті нічого путнього. Коли вони проходили повз багаття, в ніс йому вдарив запах смаженої яловичини.

— Я не від того, щоб перед смертю скуштувати шматок яловичини, — мовив він.

Веснянкуватий засміявся.

— Ходімо. Бачиш будинок по той бік вулиці? Туди нам і треба.

Він відсунув великий іржавий засув і відчинив двері. Паоло зайшов усередину. За спиною в нього знову грюкнув засув. Він опинився у просторому приміщенні, яке раніше, мабуть, правило за стайню для двох коней.

Паоло обмацав холодні стіни і сів на солому. Страшенна втома пройняла його тіло — нелегко було бігти з вірьовкою на шиї і, напружуючи останні сили, дертися під гору. За дверима чулися веселі вигуки, іржання коней, уривки розмов. Однак Паоло не вловлював змісту слів. Що йому було з того, що надворі сяяло сонце, повівав вітерець? Адже сьогодні ввечері його, мабуть, повісять.

Він сидів і навіть дивувався, що так спокійно, без особливого хвилювання чекає вирішення своєї долі. Судячи з того, що йому вдалося почути в дорозі, він був у руках людини, яка прославилася своєю справедливістю і любов'ю до простих трудівників. Коли це справді так, то можна з