Читати книгу - "Бог Світла"

class="p1">На хвильку він завмер, тримаючи супротивника на руках, мов дитину в колисці, а затим підняв вище і розвів руки.

Коли Владика Заходу гупнувся об землю, Яма впав на нього згори коліньми і відразу ж підвівся. Владика лишився лежати долі.

Коли поїхали геть і вершники з Заходу, один лише Янгол Півдня в голубих шатах стояв перед Буддою.

— А ти ж як? — спитав його Бог Смерті, піднімаючи свою зброю.

— Я не підніму на тебе зброї, Боже Смерті, — ні з криці, ні з шкіри, ні з каменю, — аби не уподібнюватись дитині, яка вимахує перед тобою своїми іграшками, адже нема тобі рівного у володінні зброєю. Не мірятимусь з тобою і силою тіла, — провадив Янгол, — бо знаю, що й тут ти мене перевершиш.

— Тоді залізай на свого голубого жеребця і скачи геть, — сказав Яма, — коли тобі нехіть битися.

Янгол не відповідав, а підкинув догори свій голубий щит так, що той закружляв, наче сапфірове колесо, і, зависнувши над ними в повітрі, почав збільшуватись і збільшуватись.

Невдовзі щит упав на землю і став безгучно занурюватись у неї, не перестаючи збільшуватись, аж поки зник з очей і трава зімкнулася над тим місцем, де його поглинула земля.

— І що все це означає? — спитав Яма.

— Я не стаю до бою. Я лише захищаю. Моя сила — це сила пасивного протистояння. Це сила життя, тоді як твоя сила — то сила смерті. Ти можеш знищити все, що я нашлю на тебе, але тобі не знищити всього, о Смерте. Моя сила — це сила щита, а не меча. І щоб захистити твою жертву, вельможний Ямо, тобі протистоятиме життя.

По цих словах Голубий Янгол повернувся, скочив на синього коня і поскакав на Південь на чолі своїх кумбхандів. Але звуки музики не щезли разом із ним, вони і далі бриніли в повітрі там, де він щойно стояв.

Знову Яма ступнув уперед, змахнувши шаблею.

— Всі їхні зусилля були марні, — промовив він. — Твій час настав.

Він кинувся вперед, щоб завдати удару.

Але не влучив, бо гілка велетенського дерева впала поміж них і вибила шаблю йому з рук.

Він нагнувся підняти її, але трави посхилялися і сховали її, посплітавшись у щільну нерозривну сіть.

Лайнувшись, він вихопив кинджал і знов замахнувся.

Величезна гілка нахилилась, гойднулася перед тим, у кого він поціляв, і кинджал, прохромивши товсту кору, зав’яз у її деревині. Тоді гілка знову метнулась до неба, забравши з собою в недосяжну височінь смертоносну зброю.

Тим часом Будда медитував з заплющеними очима, в сутінках пишно яскрів його ореол.

Яма рушив був до нього, занісши руки — і трави сповили йому ноги, утримали на місці.

Він намагався вивільнитися, повиривавши траву, повисмикувавши її з корінням, але воно було непіддатливе. Припинивши невдовзі марні силкування, він закинув голову назад, звів руки до неба, очі його метали смерть.

— Почуйте мене, о Сили! — заволав він. — Віднині на цю місцину падає прокляття Ями! Ніщо живе не ворухнеться вже на цій землі! Не защебече пташка, не проповзе змія! Тут буде безживне пустище — одне каміння та піски сипучі! Жодна травинка звідси вже ніколи не потягнеться до сонця! Хай здійсниться моє прокляття і звершиться вирок захисникам ворога мого!

Трави поблякли, зав’яли, але перше ніж відпустити його на волю, щось страшно затріщало, захрускотіло, і дерево, що корінням своїм злучало водно весь світ і в чиєму гіллі, наче рибини в неводі, тріпотіли зірки, хитнулось уперед і розчахнулося навпіл; горішнє гілля роздерло небеса, коріння виверглось — і зазяяла безодня, листя посипалось на Яму зелено-голубим дощем. Величезний уламок стовбура впав мало не на нього, відкинувши поперед себе тінь, густу, як нічна пітьма.

Здаля він усе ще бачив Будду, який сидів у медитації і ніби й не усвідомлював, який хаос вивергається довкола нього.

А далі була тільки пітьма і звук, схожий на удар грому.

Яма стріпнув головою, широко розплющив очі.

Він сидів у пурпуровому гаю, прихилившись до голубого стовбура, на колінах у нього лежав оголений клинок.

Нічого довкола немовби не змінилося.

Перед ним, наче в медитації, сиділи шерегами ченці. Так само віяло вологою прохолодою і під подувом вітру мерехтіли вогні.

Яма звівся на ноги, знаючи тепер якимсь чином, де знайти того, кого він шукав.

Він ступив на добре натоптану стежку, проминув ченців і заглибився в ліс.

Стежка вивела його до пурпурового павільйону, але в ньому нікого не було.

Він пішов далі, поступово ліс перетворювався на дикі нетрі. Земля ставала розгаслою, і круг неї клубочився легенький туман. Але в світлі трьох місяців він і далі ясно бачив перед собою стежку.

Вона збігала вниз, і тут голубокорі та пурпуроволисті дерева здавалися присадкуватішими та покрученішими, ніж нагорі. По узбіччях почали з’являтися невеликі калюжки з клаптями сріблястої піни, від чого водяна поверхня здавалася поїденою проказою. В ніс ударив болотяний дух, а з чагарів долинув хрипкий подих невідомих істот.

Здаля, звідки він прийшов, лунали співи, і він збагнув, що то ченці, яких він лишив позаду, проснулися і розійшлися по гаю. Вони вже впоралися зі своїм завданням: об’єднавши думки, наслали на нього видиво непереможності їхнього вчителя. І співи — то, либонь, сигнал до…

Ось він де!

Він сидів на валуні посеред галявини, купаючись у місячному світлі.

Яма витяг клинок і попрямував до нього.

Коли зосталось пройти кроків із двадцять, той, що сидів, повернув до нього голову.

— Вітаю тебе, о Смерте, — озвався він.

— І моє тобі вітання, Татхагатхо.

— Скажи мені, навіщо ти прийшов?

— Є рішення, що Будда має вмерти.

— Це, одначе, не відповідь на моє запитання. Навіщо ти прийшов сюди?

— Хіба ти не Будда?

— Кликали мене і Буддою, і Татхагатхою, і Просвітленим, і ще по-всякому. Та, відповідаючи на твоє запитання, скажу: ні, я не Будда. Ти вже досяг того, що збирався вчинити. Сьогодні ти вбив справдешнього Будду.

— Либонь, я став слабкий на пам’ять, бо, признатися, нічого такого не пригадую.

— Справдешнього Будду ми звали Сугатою, — відповів Татхагатха. — А доти ім’я його було Рілд.

— Рілд! — усміхнувся Яма. — Ти намагаєшся мене запевнити в тому, що він був щось більше, аніж просто кат, якого ти відмовив від його ремесла?

— Багатьох катів відмовляли від їхнього ремесла, — мовив у відповідь той, що сидів на валуні. — А Рілд з власної волі відмовився від своєї місії і ступив на Шлях. Він — єдина відома мені людина — за всі часи, — яка справді досягла просвітлення.