Читати книгу - "Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів"

яму, десь між кущами, щоб злодії не знайшли. Пішли далі й почали копати.

Коли яма була досить глибока, висипали гроші до неї.

— Бабо, і ті треба сюди принести, що ще є вдома! — каже дід.

І пішли.

А бідняк з дуба все бачив. Коли дід і баба були вже далеко, забрав собі й ці гроші.

Повернулися дід із бабою і, коли побачили, що їх багатство пропало, заплакали не своїм голосом.

— То, певно, чорт забрав наші гроші!

— Ой, я повішуся!..

Плачуть дід та баба, дивляться, а де б знайти гілляку та мотузок. І побачили мотуз, що на ньому бідняк мав повіситися.

Повісилися разом — дід і баба.

Бідний чоловік привів свою жінку, й понесли вони додому два мішки золота й срібла.

Рано-вранці додумалися чоловік із жінкою, що гроші треба поміряти. А давно не тільки борошно, зерно та садовину міряли віком[11]. Давно віко було мірою для всього, що можна було насипати.

— Синку, — каже батько хлопчикові, — біжи до дядька й позич віко.

Хлопець побіг.

— Ачей, гроші вам треба міряти? — сміявся багатий дядько.

— Гроші! Нянько два мішки принесли.

Багач все ще не вірить і сміється:

— Ну, якщо будете міряти гроші, може, хоч один золотий заб'ється за обруч… І я буду мати хосен.

Поміряли в хаті бідняки гроші, й справді один золотий зачепився за обруч. Хлопчик віко поніс ґазді, ґазда оглянув і золотий знайшов. Тільки тепер багатій повірив, що його брат справді міряв гроші. І позаздрив йому. Невдовзі бідняк побудувався, купив собі воли, корови, коні, вівці й почав господарювати. Одного разу покликав його старший брат на гостину й каже:

— Скажи мені чисту правду, як ти розбагатів, звідки у тебе стільки грошей?

— Звідки? Пригадуєш, як я прийшов позичити від тебе віко борошна, а ти мене прогнав і сказав: коли не можеш годувати дітей, іди до лісу та повісься на дереві. Я так і вчинив. Пішов до лісу, виліз на дуба, зав'язав на шию мотуз, скочив і впав. Думав я, що помер. Але ні, розплющив очі й дивлюся: поруч — яма, а в ямі повно золота й срібла…

Багатий брат подався до лісу спробувати й собі щастя. З мотузком виліз на дерево, зав'язав собі на шию, пустився з гілляки… І повісився.

А одного разу зустрічає чоловіка превелебний і каже:

— Ти, чоловіче, знову не ходиш до церкви, — як розбагатів. Звідки в тебе гроші?

— Пригадуєте, як ви розсердились, що я у вас усе випрошую борошна для голодних дітей, і як мені сказали, щоб я на дубі повісився. То я так і вчинив. Пішов до лісу, виліз на дуба, зав'язав на шию мотуз, скочив і впав. Як очуняв, дивлюсь, а поруч — яма, а в ямі золото й срібло…

Позаздрив піп і того ж дня пішов до лісу. Знайшов доброго дуба, виліз на нього й зробив так, як казав той чоловік… І повісився.

От і казці кінець, сів я собі на стілець.

Торба з діамантами

Один чоловік усе життя служив у багача. А коли зістарівся, багач його вигнав за ворота.

Бідний повернувся до своєї хатини, ліг на лаву й стогне.

Минуло кілька днів. Він так зголоднів, що перед очима підскакували чортики. Чоловік лежав і чекав смерті. Але раптом подумав: «Чого це я маю голодувати? Хіба той багач мусить бути хитрішим від мене? Що, забрати мої сили та й вигнати мене з порожньою торбою? Е-е-е, я йому покажу!»

А перед вікнами хатини росла велика груша. Бідний глипнув на неї і хитро посміхнувся. Потім узяв торбу і пішов до Пруту. Наповнив її рінню, а як приніс додому, файненько зашив та й закопав під грушею. Через кілька днів пішов до багача:

— Пане ґаздо, мені приснився файний сон.

— Який?

— Уві сні показався мій покійний дід і сказав: «У тебе під грушею є торба з діамантами. То я її закопав, коли повернувся з турецької війни…»

— Ходім та розкопаємо! — схопився багач.

Пішли. Бідний копав, багатий дивився. Бідний докопався до коріння — хап торбу і драла до хати. Багач бігом за ним. Бідний кинув торбу в скриню, а сам ліг на неї.

— Не дам нікому, хоч би мене різали! Хто мене буде годувати до самої смерті, тому й лишу торбу з діамантами.

— Я… я буду тебе годувати! — затрусився багач.

І, справді, після того носив біднякові хліба, солонини і всякого добра. Убрав його файно. Бідний собі жив, як у Бога за дверима, нічим не журився. Коли прийшла смерть, заплющив очі й помер. Багач поховав його — так, як має бути. Прийшов із цвинтаря, отворив скриню, а там — каміння в торбі.

— Його діаманти стали камінням для тебе! — казали бідні люди.

Багач мовчав і сопів.

Іванко — цар звірят

Починається казка з чоловіка і з жони. Чоловік жив у великій радості з жоною і з своїми дітьми — Іванком і Марікою. Жили, але недовгий вік мали. Жона вмерла породіллею. Чоловік дуже зажурився. Взяв собі у голову, що він не буде більше женитись. Жив з дітьми самотній десять років, а в десятім році найшлася у ґазди служниця. Вона ходила до нього, як до сусіда. І розрадила його. А тоді почав він їй казати:

— Поберімося.

Служниця сказала:

— Я за тебе не йду, бо в тебе двоє дітей.

— Та де я дітей діну, не погублю ж їх.

— Не губи дітей, забери їх і поведи в ліс і там лиши, а вони заблудять.

Чоловік послухав. Узяв дітей і повів у ліс. Повів далеко у ліс і каже:

— Сидіть тут, а я піду нарубаю дров.

Лишив дітей, зібрався, прив'язав стовпа на бука, аби ним вітер колисав і щоб дітям здавалося, що отець дрова рубає. Але діти вже були не такі малі. Ходили до школи й розумілися, котрою дорогою вони йшли. Сиділи у лісі довго, а коли побачили, що нянька[12] нема, Іванко каже:

— Ходім помалу додому.

Зібралися і приходять увечері до своєї хижі. Дивляться у вікно: у хижі служниця сидить з няньком і при вечері говорять. А діти сіли під ґанок і не сміють зайти у хижу. Нянько говорить:

— Боже, боже, що то діти мої діють у лісі?

А вони обізвалися:

— Няньку, ми прийшли.

А служниця, як почула дитячий голос, сказала:

— Поведи їх удруге у ліс, бо інакше я з тобою не буду жити.

Рано він повів