Читати книгу - "Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів"

дітей ще глибше в ліс, наказав їм:

— Сидіть же коло вогню, грійтеся. Я піду, догляну ліс і прийду до вас.

Діти сиділи до ночі, а нянька нема. А вночі пішли дивитися дорогу. Ходили, ходили й заблудились. Дуже були голодні. Сказав Іванко Маріці:

— Я накладу огню, а ти йди щось пошукай їсти.

Дівчина назбирала попід кущами хрону. Принесла хрін і приготувала вечерю. Але без хліба було тяжко їсти. Іванко взяв один корінець і поклав у вогонь.

— Най спечеться, може, не буде такий гіркий.

Лягли спати рядком на різні боки. Добре заснули, бо були потомлені. Вночі до них приходить ведмідь, дивиться й дивується з такого трупу: дві голови, одна на однім кінці, а друга на другім кінці! Ведмідь не вчинив нічого, бо боявся, і пішов далі. За ним прийшов вовк, і вовк побоявся такого трупу з двома головами. І кожна звірина приходила і нічого не чинила дітям.

Раненько діти встали, вмилися та й зібралися мандрувати далі. Але Іванко згадав, що він поклав хрін у вогонь. Почав розгрібати. Коли розгріб, — дивиться — красний хліб. Хліб розрізали й почали їсти. Їдять, а він усе цілий.

Ідуть, блудять у темнім лісі й не знають, де їх домівка.

І ходили діти по лісах багато років. І здичавіли. Раз приходять на одне поле й відпочивають, гріючись на сонці. Бачить Іванко на одній рівнині явір у вісімнадцять метрів заввишки, без жодного сучка, лиш на самім вершку три стовбури. Але дивиться далі, а на яворі блищить шабля, рушниця і красна сорочка. Він думає: «Яке се мені було б придатне, коли б міг узяти».

Коли поглянув угору на явір, бачить — на сорочці написані золоті букви:

«Хто буде такий мудрий, щоби зліз на явір і взяв сю сорочку, той буде дужий на сім держав; а хто би взяв рушницю та з-під явора сім куль та якби вистрілив, куля вбила б третю частину світу і знову вернулася б на те місце під явір. А шаблю хто би зняв, і зрубав би нею, скільки задумає».

Іванко каже сестрі:

— То був великий дурень, що се написав, це не може бути правда.

І пробує влізти на явір. Ліз вверх як із чотири години, а коли перейшов через половину, почало його тягнути догори. Вліз Іванко нагору, межи стовбурами відпочив і позабирав усі речі. Злізає помалу долі. Йому дуже вподобалася сорочка. Тепер не мусив ходити голий. І говорить Маріці:

— Маріко, я почуваю, що я сильний на сім держав.

Зібралися вони і йдуть далі крізь великі ліси. Знайшли старого бука, котрий має метр і пів товщини. Бук був широкий, крислатий. Іванко й каже:

— Коли б я став такий, як там було написано, я мав би сього бука вирвати з корінням.

Поклав одну руку на бука, а бук почав нагинатися. Маріка закричала:

— Брате, не хитай, бо майже впаде.

Іванко коли побачив, що бук нагинається, поклав на нього другу руку. І вийняв його з корінням і перевернув вершком у землю, а корінням догори. Тоді взяв сестру на руки і поніс.

Ідуть через темні ліси. Бачать на одній галявині блиск. Ідуть на блиск. Приходять, а блиск — у камені. Такий маленький, як би мала свічечка. Вдарив Іванко ногою в камінь, а камінь розсипався у порох, і бачить Іван — у землю сходи. Заходить, за сходами — двері. Розбив двері, а там сімнадцятилітня дівчина варить їсти в печі. Відчинила двері у другу хату й каже:

– Ідіть у нашу хижу, дам їсти, бо голодні ви.

Їли, пили, а дівчина їм почала проказувати про недобре. Каже їм:

— Наїлися, напилися, та йдіть собі геть, бо є тут дванадцять розбійників. Коли прийдуть, порубають вас.

Іванко їй відповідає:

— Нам однаково. Нянько нас відправив на смерть, щоб ми загинули.

Нараз вночі у дванадцять годин земля колишеться — приходять розбійники. Дивляться, а їхні дванадцятиметрові двері розбиті на порох. Радяться вони:

— Що маємо робити? Чи йдемо до хижі, чи лишимо наше добро, котре ми збирали так довго?

І кажуть старшому:

— Як накажеш, так і буде.

Старший говорить:

— Хлопці, не охоче б я лишив наше срібло-золото, та тут була велика сила, коли наші дванадцятиметрові двері розбила в порох.

Далі подумав і сказав:

— Хлопці, все одно, йдемо в хату!

Заходять розбійники, а там сидить невеликий хлопець. Вони тоді вже нічого собі не брали в голову на хлопця. Рушниці розвішали по стінах і сіли вечеряти. Коли повечеряли, старший походжає посеред хижі. Наказує своїм розбійникам:

– Ідіть у пивницю й принесіть три бочки пива.

Троє скочили і скоро принесли три бочки пива. Старший почав говорити з Іванком:

— Коли ти вип'єш усю бочку пива й мізинцем виб'єш дно, лишишся живим. Інакше злою смертю загинеш.

На те Іванко каже:

— Зробіть наперед ви самі, аби я бачив.

Старший став коло бочки, вдарив перстом у дно, вибив його, підняв бочку і випив усю. То-то був хлопчище!

— Ну, випий ти!

Іванко став, і коли мізинцем ударив у бочку, обручі порвалися й пиво розіллялося по землі. Розбійники налякались, вхопили свою зброю, оточили Іванка й закричали:

— Підіймай вгору руки!

Іванко засміявся:

— Слухайте, люди, думаю, що перед смертю дозволите мені проговорити три слова і три цигарки викурити.

Коли докурював, витяг шаблю й нараз відтяв одинадцять голів. Старший був хитрий, нараз упав у кров, і лиш вухо йому Іванко відтяв. Зібрав Іванко усі розбійницькі трупи, позносив у порожню хату, а сам рушив до других кімнат. В одній золота було стільки, що лиш посередині зосталася вузька доріжка, а в другій — одежі, у третій — хліба, муки — всього, що треба. Лиш пташиного молока нема. Коли Іван оглянув усе своє ґаздівство, каже дівчині, котра йому готувала їсти:

— Дівчино, як ти сюди потрапила і чия ти?

— Я того й того царя донька. Ходила у школу на край міста. Розбійники напали на мене і взяли мене з собою. Я вже шість років тут перебуваю.

— Як умієш писати чи розумієшся у мапі, можеш додому йти.

Дівчина подякувала й зібралася йти до свого нянька. Тепер Іванко каже сестрі:

— Тут маєш ключі від кожної кімнати. Бери, що тобі треба.

Лиш від тої кімнати, де лежав розбійницький труп, ключі не дав. Далі каже Іванко:

— Сестро, йду я поглянути наші ліси.

Не сиділося йому, бо чув у собі великі сили. Він не боявся нічого, бо думав, що вбив усіх