Читати книгу - "Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці"

тягнучи двері.

Раз лиш у лісі щось зашелестіло… Наставили вуха й прислухаються, приглядаються — побачили людей, які йшли шепочучись. Ближче, ближче, а то — дванадцять розбійників: несуть гроші, котрі десь накрали.

Що тут чинити? Коли злодії побачать, обох повбивають. Ніколи довго радитися, бо ті наближаються. Й вирішили, що найліпше буде вилізти на дуба і там переждати, доки злодії пройдуть.

Так і зробили. Раз, два! Жона перша підхопилася на дуба. Не тяжко було лізти, бо майже від землі на дереві виросло гілля. За нею й Лука, але й двері тягне, що аж крекче.

Причаїлися в галуззі та й чекають. А розбійники, коли дійшли до дуба, говорять межи собою:

— Но, тут поділимося грішми.

Висипали з міха золоті й почали рахувати.

А наш Лука з жінкою на дубі. Жона зі страху аж зубами цокотить. Лука голову далі та далі висував із-поміж галуззя — цікавить його, як злодії діляться грошима. Думає собі: добре би й мені хоч маленьку частину дістати.

Так доласився на гроші, що хряснула гілка. Лука зі страху вхопився за іншу, і двері — бух! — упали просто на голову ватага.

Злодії розскочилися, а тут за дверима гепнув і Лука. Впав межи них, як з неба!

Розбійники подумали, що ото погоня, і ноги під себе: хто куди, і гроші полишали! Не встигли взяти і пістолі.

А наш Лука, як опам’ятався, бо й він на смерть перелякався, вхопив пістоля й стрілив разів два. У лісі почулося, наче бозна-скільки жандармів стрілило. І розбійники — ще швидше. Якби був їх зі свічкою глядав по всьому лісу, і так би їх не знайшов.

Коли все утихло, злізла з дуба і Лукова жінка. Позбирали все золото-срібло. Насипали повний міх грошей.

Вернулися додому. Нікому не кажуть, що трапилося з ними. І почали собі ґаздувати. Бо звикли говорити, що з грошима і дурень розумний.

А все це правда, бо я там був і видів на свої власні очі.

Як верховинці сіль сіяли

Раз верховинці відправилися далеко за сіллю. Подорож була довга… І досудилися уже не ходити за сіллю, а посіяти її у себе на полі.

Чотири люди зорали ниву і збираються сіяти сіль.

Один каже:

— Не добре робимо. Той, хто сіє, не повинен ходити по ниві, бо потопче сіяння, а сіль дуже цінна культура.

— Бігме, братці, так є… Учинимо так: покладемо на носилки сіятеля і будемо ‘го носити по ниві.

Як говорили, так і зробили. Чотири носили одного на носилках по ниві. І засіяли ниву.

Розуміється, сіль не зійшла. Якщо сіллю посипати землю, то нич не виросте. Лиш через якийсь час — жалива…

А верховинці постійно ходили на поле і позирали, як ото буде рости.

Коли з’явилася жалива, відірвали лист, нюхали, лизали, чи солоний…

Жалива жалила їх, а вони радувалися, що «добра сіль, солена».

Потім жалива наросла така велика, що з краю в край нічого не було видно.

Один з верховинців рішив забратися в середину ниви, аби видіти, що там росте.

Другий каже:

— Бабраку, треба роздягтися, скинути плаття… Коли голі підемо, не потолочимо сіль.

І голі зайшли в жаливу. Жалива жалить, а вони раді. «Урожай добрий, смачний», — думають собі. Доходять до середини, а там ведмідь. Зазвідали:

— Чоловіче, чому ти зайшов у нашу ниву?

Ведмідь зморконів і далі собі сидить. Один з верховинців каже:

— Бігме, се буде німець або француз. По-руськи не знає.

— Треба йти за нашим попом. Піп учений, розуміє чужі мови, і він з ним договориться.

Привели попа. Не забули взяти і паленки.

Піп заговорив з «іноземцем». Пробує по-німецьки, по-французьки. Ведмідь лиш моркоче і нічого не слухає.

Один порадив:

— Пан превелебний, дайте йому штамплик, аби набрався сміливості.

Налили штамплики і для попа, і для «іноземця».

Піп випив і припрошує ведмедя. Тепер ведмідь розсердився, схопив попа і задрав на смерть.

Верховинці з страху повтікали.

Один дома увидів на межі жаливу і побіг до цімборів, гойкає здалеку:

— У мене на межі росте сіль!

А стара баба, його сусідка, почула сю розмову і сміється:

— Дурні, дурні… То жалива, її сіяти не треба.

Попа привезли з другого села, а сіль доставали, як і перед тим.

Казці кінець, купила баба горнець.

Як владика пас гуцулових свиней

Один цісар у біді завжди радився з гуцулом, що має робити. А владиці дуже не подобалося те, що цісар не до нього приходить за порадою. І одного разу він сказав:

— Чого це ти, цісарю, за першого міністра маєш того гуцула? Адже я розумніший від нього…

Цісар подумав і відповів:

— Як ти, святий отче, розумніший від мого гуцула, то завтра мені скажеш, що я думаю, й покажеш таке, чого я ще не видів. Не буде цього — підеш геть, аби тебе й близько не було!

Владика дуже зажурився. Цілу ніч не спав, але нічого не придумав. Побіг до гуцула порадитися, що має робити, аби якось викрутитися з тієї халепи.

Гуцул відповів:

— Ви самі, святий отче, не викрутитеся, бо у вас розум заслабий. Я зроблю за вас усе. Але у мене є робота, то ви її мусите зробити замість мене.

— А яка робота? — напудився владика.

— Треба вигнати на вулицю свиней. Будете пасти їх у шанцях, доки я не вернуся від цісаря.

— Добре, — погодився владика.

Він убрався в одежу гуцула, взяв патика в руки і вигнав свиней на вулицю. А гуцул одягнувся в чорну фаланду, приліпив собі бороду із клоччя і повісив на шию хреста. Так пішов до цісаря. Став перед ним і каже:

— Я прийшов, світлий монарху, відповідати на твої питання.

— Що я думаю, отче? — спитав його цісар.

— Ти, вельможний цісаре, думаєш, що я святий владика, а я — грішний чоловік, — і гуцул здер приліплену бороду.

Цісар сказав:

— Тепер мені покажи таке, що я ніколи ще не видів…

— Ходи, світлий цісаре, зі мною…

Гуцул повів цісаря на вулицю і показав йому владику, який попасував свиней.

— Таке ти колись видів?

— Ніколи не видів!

Другого дня, кажуть, цісар зробив гуцула владикою.

Кругленьке слово

Задумав один парубок жениться. От думає він, кого б тут у старости узяти? «Піду я до свого рідного дядька, візьму я його у старости». Так і зробив; прийшов до дядька і каже:

— Дядюню, дядюню, пособіть, пожалуйста, моєму горю, ходімте, я вас пошлю у старости.

Дядько питає:

— А до кого, племіннику, думаєш мене посилати?