Читати книгу - "Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці"

class="p1">— Я думаю, дядюню, хоч би і до Гордія Івановича Вертогора, у його дівка брава: очі чорні, сама моторна, треба б до неї посилати.

Дядько йому і каже:

— Я пособив би твоєму горю, якби ти був трошки розторопніший, а то підеш з тобою між люди, та тільки стиду через тебе наберемся і з тим вернемось.

Племінник каже:

— Як ви так, дядьку, кажете, що я нерозторопний, хіба я уже дурний, чи що?

— Та не то, що ти дурний, а тільки, що у тебе мова якось-то не дуже гарна, що скажеш, то усе не до діла.

— Як-то так?

— Та так! Оце як підемо, увійдемо в хату, то ти подумай, що там треба з людьми говорити!

— Як-то, що говорити?

— Як ти увійдеш у хату, поздоровкався б з людьми гарненько, подумав би, якого словечка там сказати гарненького, кругленького.

— Ну, спасибі, дядьку, за добру науку! Так я уже і буду казати.

Пішли вони до Гордія Івановича. Той попросив їх у хату, посадив за стіл. Начали вони про своє діло говорить, а молодий сидить за столом і думає: «Як би тут не забуть дядькову пораду? Якого б тут словечка сказать би гарненького і кругленького?» Та й надумав, як крикне на все горло:

— Обруч! Обруч! Обруч!

Гордій Іванович і вилупив на його очі, та й питає:

— Де це ти бачиш обруча?

А наш молодий і каже:

— Еге, що ж, що нема обруча? Мене дядько так учив, щоб я сказав словечко кругленьке, гарненьке: ну, я і сказав кругленьке; якого тобі ще круглішого треба, як обруч?

Живий мрець

У однієї жінки був чоловік, такий собі вахлакуватий та неповороткий, та ще і не мав усіх дома. Хоча він був і роботяга; але усе ж жінці нудно, що він небалакучий, і непоказний собі, і не такий красень, як інші людські мужики або як ось її кум, хай здоров буває. А той кум таки чимало спав їй на душу, вхибнув-таки жменьку куминої ласки. Не раз, не два балакали було куми, як би здихатись Максима — так звався кумин мужик. Жінка хитра на вигадки; от і прирозуміла Максимиха, що зробити: давай вона щодня провадити мужикові своєму, що він хворий, усе нездужає, хоча йому зовсім не чулося ніякого лиха.

Чи приїде чоловік з поля або з лісу — жінка зараз до його назустріч:

— Що ти, чоловіче, такий нездужащий, зовсім змарнів?

А тут, як нарошне, де не візьмись, і кум, і той йому тієї ж:

— Що ти такий блідий, куме? Зовсім ледве ноги волочиш?

Чоловік і справді пойняв віри, що він недужий.

Раз якось повернувся Максим з поля, дуже втомивсь, не здишеться. Жінка зараз до нього:

— Ляж, чоловіче, на лаву; ти зовсім вмираєш. І-і-і, ти, Боже мій!

Чоловік послухавсь, ліг, згорнув руки, мов перед кінчанням, а жінка як удариться об поли, як заголосить:

— Що мені робити на світі? Ти вмер, чоловіче. Побіжу до кума, спитаю, чи справді ти вмер?

Прийшов кум, поглянув на Максима та й пита:

— Чи давно він вмер?

А жінка й каже:

— Та він, як приїхав учора з поля, ледве коня розпріг та ввійшов У хату та й вмер. — Та як заголосить: — На кого ти мене, Максиме, покидаєш?

А кум і собі додає:

— Добрий був чоловік Максим, та вмер!

А Максим усе чує та дума, що справді він умер. «Бо якби не вмер, — міркує собі Максим, — то чого б же жінка голосила. Або і кум каже, що я вмер». Лежить собі, не ворухнеться. От жінка і каже кумові:

— Зроби, будь ласка, домовину, а я побіжу до попа, щоб прийшов завтра поховати!

Кум швидше за сокиру, зробив домовину, а жінка накрила його полотном, ніби мерця; а як уздріла, що йде піп, давай вбиватись за Максимом, підняла голос. Прийшов піп і пита:

— Чи давно він вмер?

— Та ще позавчора, як тільки приїхав з поля.

Відправив піп похорон, закрили Максима кришкою в домовину, а він усе мовчить; так його потирили і на гробовище.

А до гробовища, бач, було дві стежки; одна — у об’їзд кругом — дальша, друга — напрямець, через рудку, — ближча.

Понесли Максима у домовині…

Донесли вже його до того місця, де дорога стає розхідна, і товкуються собі люди, куди б його нести: чи в об’їзд, кругом, чи напрямки, через рудку.

Постановили домовину й рахубляться такеньки, і поклали нести напрямки, підняли домовину й несуть.

От тут уже Максим не втерпів, бо бачив, що люди зовсім не знали цього шляху, та як гукне з домовини:

— Не несіть напрямець, бо я позавчора втопив на рудці шкапу, насилу витяг.

Люди полякались, кинули домовину на землю і відскочили геть; кришка з домовини скочила, Максим випав і лежить мовчки. Опам’ятовався спершу піп, наблизивсь до Максима та й пита:

— Чого ти, Максиме, лежиш?

— Та я ж вмер!

— Хто тобі сказав, що ти вмер?

— Та жінка сказала, ще й кум сказав, що я вмер.

— Уставай же, Максиме, тепер ти ожив! — говорить піп.

— Та чи справді я ожив?

— Та ожив же, я тобі кажу!

Підвівсь Максим і пішов додому — не на радість ні кумові, ні жінці.

Злодій ченцем нарядився

Йшло собі двоє злодіїв; щоб їх не спиняли та не питали, звідкіля вони й що, то вони переодяглися ченцями, — мовбито вони з монастиря, по людях ходять.

От ідуть вони й бачать, що під ліском стоять запряжені коні, прив’язані до дерева, а, либонь, господар їх спить на возі, в холодку. Злодії й наважили тих коней випрягти та вкрасти; один випряг коня, що був у корені, й повів, а другий злодій лагодився другого коня вкрасти. Коли це хазяїн став прокидатись; як прокинувся зовсім, бачить — тільки один кінь єсть, а між оглоблями, там, де слід би бути другому коневі, стоїть людина, чернець.

— Що це таке? — міркує чоловік.

А той нібито чернець йому й каже:

— Не дивуйсь, добрий чоловіче! Се ось яка приведенція сталась: як був я ченцем і жив у монастирі, то сотворив я один гріх, і за ту провину була мені така покута, — щоб я кілька років конем був. Я й був: усе чисто робив, що коневі треба робить, і їв те, що коні їдять, — сіно, солому, овес. Усе як слід. А оце сьогодні, от якраз у сю годину, вийшов мені строк, себто кінець моєї покути, — і ось