Читати книгу - "Малий Мук (Збірник)"

письмена. Мені навіть здається, ніби це латина. Хтось може прочитати?

Пастор, учена людина, яка програла мавпі не одну партію в шахи, глянув на пергамен і сказав:

— Ні, тільки літери латинські, а написано тут:

«Аж смішно глянуть на ті муки! Хіба для мавп граніт науки?!»

— Так, це страшенний обман, — правив він далі, — своєрідне чаклунство, і воно заслуговує на зразкову кару.

Бургомістр додержувався тієї-таки думки й негайно ж подався до наїжджого, який, безсумнівно, був чарівником, а шість поліціянтів несли мавпу, збираючись відразу вчинити йому допит.

У супроводі величезного натовпу підійшли вони до безлюдного будинку, адже кожному хотілося подивитися, що буде далі. Заходилися стукати в двері, дзвонити в дзвінок, — усе даремно, ніхто не вийшов. Тоді бургомістр, розсердившись, наказав виважити двері і рушив угору, в дядечкову спальню. Але там знайшли тільки старе домашнє начиння. За чужинцем і слід захолов. На його письмовому столі лежав адресований бургомістрові великий лист із печаткою, який він тут-таки і розкрив. Він прочитав:

«Дорогі ґрюнвізельці!

Коли ви це читатимете, мене вже не буде у вашому містечку, а ви вже давно дізнаєтеся, якого роду-племені мій милий небіж.

Поставтеся до того, як я пожартував із вами, як до гарного уроку і надалі не нав'язуйте приїжджому, який хоче жити на свій розсуд, ваше товариство! Я знаю собі ціну, тож не збирався разом з вами мерзти у вічних плітках, засвоювати ваші дурні звичаї і смішні манери. Ось чому я виховав собі в заступники молодого орангутанга, який вам так припав до смаку. Бувайте здорові і по змозі користайте з цього урок».

Ґрюнвізельцям було дуже соромно перед усією околицею. Тішилися вони тільки тим, що це трапилося не без втручання надприродних сил; але більше за інших соромилася ґрюнвізельська молодь: як-не-як вона перейняла погані манери і мавпячі звички. Відтепер вони вже не клали лікті на стіл, не гойдалися на стільці, мовчали, поки їх не запитають; вони зняли окуляри і знову повернулися до колишньої ввічливості й добропристойності, а якщо кому траплялося пригадати ті безглузді манери поганого тону, то ґрюнвізельці казали: «Оце так мавпа!» А мавпу, яка так довго вдавала з себе хлопця, здали на руки тому ученому, в якого був кабінет предметів натуральної історії.

Орангутанг досі гуляє у нього в дворі; учений годує його і як чудасію показує всім гостям.

Коли невільник закінчив, зала залунала сміхом, і хлопці теж засміялися разом з усіма. Довго присутні перебирали язиком усе щойно почуте. Врешті Алі Бану кинув:

— Послухаємо останнього раба з тих, що я відпускаю сьогодні на волю.

Хлопці миттю попрямували на свої місця.

Тепер підвівся той молодий невільник, який привертав увагу всіх своїм зростом, красою і мужнім поглядом. Юнак уклонився шейхові і звучним голосом почав так…

Історія Альманзора

О пане! Ті, що говорили переді мною, розповіли дивовижні історії, що їх вони почули в чужих краях. На свій сором, мушу зізнатися, що не можу розповісти нічого гідного вашої уваги. Але якщо вам не здасться нудним, я розкажу про неймовірну долю одного мого друга.

На тому кораблі алжирських піратів, звідки визволила мене ваша щедрість, був хлопець мого віку, як мені здавалося, народжений не для невільничого лахміття, що його він носив.

Решта нещасних на нашому кораблі були або людьми грубими, водити компанію з якими мені не хотілося, або чужоземцями, мови яких я не розумів; тому, коли випадала вільна хвилинка, я залюбки проводив її з тим хлопцем. Звали його Альманзор, і, судячи з вимови, походив він із Єгипту. Ми тішилися розмовами, і ось одного разу спало нам на думку виповісти один одному свою долю, і історія мого товариша, на жаль, виявилася набагато цікавішою за мою.

Батько Альманзора був значною особою і жив у Єгипті, в місті, яке він мені не назвав. Своє дитинство Альманзор провів у гаразді й радості, оточений увагою і всією земною розкішшю. Але розбещеним він не став і рано виховав свій розум. Батько його, людина мудра, наставляв його в чесноті, а вчителем його був знаменитий учений, який викладав йому все, що необхідно знати хлопцю. Альманзорові йшов десятий рік, коли з-за моря прийшли франки і напали на його народ.

Хлопчиків батько, певно, чимось не вгодив їм, адже одного разу, коли він збирався на вранішню молитву, прийшли франки і спочатку зажадали в нього як запоруку його відданості франкському народу дружину, а коли він не захотів відпустити її, силою відвели до себе в табір його сина.

Під час розповіді молодого невільника шейх прикрив обличчя, а залою пробіг гомін невдоволення. «Як сміє, — вигукували шейхові друзі, — як сміє цей молодик говорити так необдумано і своїми розповідями не лікувати, а роз'ятрювати рану Алі Бану, як сміє він не поменшувати, а побільшувати його скорботу?». Наглядач теж розгнівався на зухвалого хлопця і наказав йому замовкнути. Однак молодий невільник із подивом запитав шейха: невже він міг викликати його невдоволення своєю розповіддю?

При цих словах шейх випростався й мовив:

— Заспокойтеся, друзі, як може цей юнак знати про мою гірку долю, адже під цим дахом він провів тільки три дні! Хіба за умови тих злочинів, що їх вчинили франки, хіба та сама доля, як моя, не могла спіткати й іншого, хіба сам Альманзор не міг бути… але розповідай далі, милий хлопче!

Молодий невільник поклонився й правив далі:

— Отже, юного Альманзора відвели в табір до франків. Загалом, жилося йому там незле, один із воєначальників покликав хлопця до себе в намет і тішився його відповідями, які йому перекладав тлумач; він подбав, щоб Альманзорові не бракувало одягу й їжі, але туга за батьком з матір'ю сушила хлопця. Багато днів він лив сльози, проте це не розчулило франків. Потім франки зняли табір, і бідолаха гадав, що тепер йому дозволять повернутися додому, та де там: війська пересувалися, воювали з мамелюками, а Альманзора тягали всюди за собою. Коли ж він благав полководців і воєначальників, аби ті відпустили його додому, вони не погоджувалися й натякали, що його взято як заставу вірності його батька. І так він багато днів провів з ними у виправі.

Та раптом військами прокотилося хвилювання, що не вислизнуло від хлопчика; всі торочили про згортання, про повернення додому, про посадку на кораблі, і Альманзор не тямився від радості, адже тепер, коли франки верталися до себе на батьківщину, нарешті відпустять і його. Військо валкою потяглося