Читати книгу - "Тінь вітру"

викинути її з дому, але вирішив, що скандал зашкодить бізнесові, — ніхто не схоче купувати капелюхів у рогоносця. Тож Софі було виділено темну й холодну кімнату на заднику квартири. Там вона за допомогою двох сусідок і народила сина. Антоні не повертався додому три дні.

— Цього сина подарував тобі Господь, — заявила Софі. — Якщо волієш когось покарати — карай мене, а не невинне дитя. Хлопчикові потрібен дім та батько. Дитина не відповідає за мої гріхи. Благаю, змилосердься.

Перші місяці були важкими для них обох. Антоні Фортюні понизив дружину до рівня служниці. Вони разом не спали, не їли й лише зрідка перекидалися парою слів стосовно хатніх справ. Раз на кілька тижнів, зазвичай у ніч повні, вже над світанком, Антоні Фортюні з’являвся у спальні Софі й без зайвих слів оволодівав нею — енергійно, але невміло. У ці нечасті моменти Софі намагалася завоювати його, шепочучи слова кохання та пестячи чоловіка. Але капелюшник не розумів такої фривольності. Порив його бажання тривав лише короткі хвилини, навіть секунди, — від цього не могло бути дітей. Після кількох років Антоні Фортюні назавжди полишив спальню дружини, а натомість узяв за звичку до самого ранку читати проповіді, шукаючи в них розради своїм мукам.

Капелюшник намагався полюбити дитину з глибокими очима, хлопчика, який любив жартувати та вигадувати привидів. Однак, незважаючи на всі зусилля, Антоні Фортюні не міг забути, що маленький Хуліан — не його плоть і кров. Хлопчик не цікавився ані капелюхами, ані вивченням катехізису. Під час Різдвяних свят він бавився тим, що міняв місцями маленькі фігурки у сцені Різдва та вигадував сюжети, в яких маленького Ісуса викрадали нечестиві волхви. Невдовзі його захопило малювання янголів із вовчими зубами та вигадування історій про вкритих капюшонами привидів; які виходили зі стін і їли людські думки, поки люди спали. З часом капелюшник втратив останню надію напутити хлопця на добрий шлях. Ні, зрозумів Антоні: ця дитина не була й ніколи не стане одним з Фортюні.

Хуліан твердив, що йому нудно у школі, а додому приходив із зошитами, повними зображень якихось жахливих істот, крилатих гадюк, будинків; що жили, ходили та пожирали людей, які нічого не підозрювали. Стало зрозумілим, що фантазії та вигадки цікавлять його набагато більше, ніж дійсність. Здавалося, диявол навмисне послав цю дитину, щоб узяти на глум нещасного капелюшника.

Хуліан обожнював мистецтво та інші речі, що вважалися непрактичними з точки зору добропорядних чоловіків, як-от Антоні Фортюні. У віці десяти років Хуліан повідомив, що хоче бути художником, як Веласкес. Він мріяв узятися за полотна, яких великий майстер не зміг написати за життя, оскільки (як стверджував Хуліан) мусив малювати безліч трудомістких портретів розумово відсталої королівської родини.

Софі, можливо, щоб розрадити свою самотність та віддати шану батьковій пам’яті, вирішила навчити сина гри на піаніно. Хуліан швидко вивчив основи гармонії та дійшов висновку, що воліє вигадувати власні твори, ніж слідкувати за музичними партитурами. Антоні Фортюні підозрював, що хлопчик трохи відсталий розумово — либонь, через дієту, на яку надто впливала французька кухня його матері. Адже добре відомо, що жирна їжа з великою кількістю масла призводить до розумових відхилень та врешті-решт до руйнування мозку. Фортюні заборонив Софі готувати на маслі. Однак це не допомогло.

У дванадцять років Хуліан почав утрачати свій гарячковий інтерес до малювання та Веласкеса, але радіти Фортюні було зарано: хлопцем оволодів іще шкідливіший порок. На вулиці Кармен він знайшов бібліотеку й почав увесь свій вільний час присвячувати відвідуванню святилища книжок, ковтаючи томи художньої літератури, поезії та історичних творів. За день до свого тринадцяти річчя він проголосив, що хоче бути Робертом Льюїсом Стівенсоном (хто це такий, Фортюні не знав, але здогадувався, що то якийсь іноземець). На той час капелюшник уже був цілком переконаний, що його син просто ідіот, але сподівався, що їм пощастить і Хуліана візьмуть працювати до каменярні.

Ночами Антоні Фортюні нерідко корчився у ліжку, не в змозі заснути: його мучила злість. У глибині серця він любить цю дитину, казав він собі. І він любить ту суку, що зраджувала його з першого дня, хоч вона на цю любов і не заслуговує. Він любить її всією душею, хай і по-своєму; вона не бачить цього, та головне, що це бачить Бог. І Антоні благав Господа подати йому знак, голос, частку Своєї присутності. Однак Бог — чи то завдяки Своїй безмежній мудрості, чи то через надмір молитов від стражденних душ, — не відповідав.

Поки Антоні Фортюні мучився цими невеселими думками, по той бік стіни потроху згасала Софі. Її життя загинуло у морі розчарувань та самотності. Крім того, її гризло відчуття провини. Вона не кохала чоловіка, якому служила, але відчувала, що належить йому, і думка покинути його, забравши сина, здавалася неймовірною. З гіркотою Софі згадувала справжнього батька Хуліана — і розпач оволодівав нею. Вона зненавиділа Антоні Фортюні. Образи та взаємні обвинувачення літали в повітрі, немов ножі, ранячи всіх, хто відважувався стати в них на шляху, — зазвичай це був Хуліан.

Капелюшник ніколи достеменно не пригадував, за що саме бив дружину останнього разу, — пам’ятав лише свою лють та відчуття сорому, яке приходило потім. Він присягався собі, що цього ніколи не трапиться знов, говорив навіть, що готовий сісти у в’язницю. Антоні Фортюні був упевнений, що з Божою допомогою нарешті стане кращою людиною. Але рано чи пізно його кулаки знов починали гамселити по ніжному тілі Софі, і Фортюні нарешті усвідомив, до чого він насправді прагнув. Якщо він не може, володіти нею як чоловік, він буде володіти нею як тиран.

Так у родині Фортюні минали роки. Серця тих, хто жив під одним дахом, мовчали — мовчали так довго, що врешті-решт слова, за допомогою яких люди висловлюють свої справжні почуття, забулися. Це була не родина — це були незнайомці, які невідь-чому мешкають під одним дахом. Утім, так живе багато родин у великому місті.

Було пів на третю, коли я повернувся до книгарні. Коли я увійшов, Фермін саркастично подивився на мене з верхньої сходинки драбини, стоячи на якій, він розставляв по місцях томи повного зібрання «Національних епізодів» славнозвісного дона Беніто[27].

— Кого я бачу? Ми вважали, що ти вже у Нью-Йорку, Даніелю.

— Я трошки спізнився. Де батько?

— Оскільки ти не з’явився, він пішов розносити решту замовлень. Він попросив сказати тобі, що сьогодні ввечері піде до Тіани, щоб оцінити приватну бібліотеку,