Читати книгу - "Тінь вітру"

яка належить удові. Твій батько — спритний вовку ягнячій шкурі, Даніелю. Він сказав, щоб ми його не чекали та закривали книгарню.

— Він був роздратований?

Фермін із котячою грацією спустився з драбини та похитав головою.

— Зовсім ні. Твій батько святий, чи ти не знаєш? Крім того, він радіє, що ти зустрічаєшся з молодою дівчиною.

— Що?!

Фермін підморгнув мені й цмокнув губами.

— Ага, чортеня, ти заривав талант у землю! А що за дівчина! Така вродлива, що рух планет зупиняється! Найвищий клас! Либонь, гарні школи відвідувала. А в очах вогонь — просто-таки іскри крешуться з тих очей, кажу тобі — іскри, наче вогнище в Іванову ніч... Ет, якби Бернарда не вкрала мого серця...

— Ферміне, — перервав його я, — що ти, в біса, верзеш?

— Як це — що? Розповідаю про твою наречену.

— У, мене немає нареченої, Ферміне.

— Ну, зараз хлопці називають дівчат якось інакше, «цукерками» абощо...

— Ферміне, повтори ще раз, будь ласка! Про що ти кажеш?

Фермін Ромеро де Торрес поглянув на мене збентежено.

— Хвилинку. Сьогодні ввечері, десь годину чи півтори тому, сюди завітала розкішна молода панна і запитала тебе. Твій батько та твій покірний слуга були у крамниці й бачили її, і можу тебе запевнити без тіні сумніву, що ця дівчина — не примара. Я можу навіть описати, як вона пахла. Лавандою, тільки ніжніше. Наче маленьку цукрову булочку щойно витягли з духовки.

— І що, ця маленька цукрова булочка сказала, що вона моя наречена?

— Ну, не зовсім так, але вона посміхнулася — злегка так, розумієш? — і сказала, що у вас побачення у п’ятницю ввечері. Усе, що нам із твоїм батьком залишалося зробити, — додати два до двох.

— Беа, — промимрив я.

— Отже, вона існує, — сказав Фермін із полегшенням.

— Так, але вона не моя наречена.

— Ні?! Тоді я не знаю, чого ти чекаєш.

— Вона сестра Томаса Аґілара.

— Твого друга-винахідника?

Я кивнув.

— Тим паче. Навіть якщо вона племінниця папи, вона — бомба. На твоєму місці я б не вагався.

— У Беа вже є наречений. Військовий, лейтенант.

Фермін роздратовано зітхнув.

— Ага, він в армії — у притулку найнижчих мавпячих інстинктів. Це ще ліпше. Ти можеш наставляти йому роги, не відчуваючи провини.

— Ферміне, ти мариш. Беа одружується, коли цей лейтенант закінчить службу.

Фермін посміхнувся.

— А от я маю таке відчуття, що вона не збирається одружуватися. Не думаю, що ця пташка має намір найближчим часом вискочити заміж.

— Що ти взагалі розумієш, Ферміне?

— На жінках та на інших справах світу цього я розуміюся значно краще за тебе. Як каже Фройд; жінки думають одне, говорять інше, а бажають третього. Якщо поміркувати, це не так уже й погано. Адже чоловіки теж — і це більш ніж очевидно — чинять усупереч наказам своїх дітородних органів та органів травлення.

— Припини свої нотації, Ферміне. Я розумію, до чого ти ведеш. Якщо в тебе є що сказати, просто скажи.

— Гаразд. Ця гарненька малеча — не така вже й ґречна дівчинка.

— То яка ж вона? Який висновок робить фахівець?

Фермін наблизився до мене й промовив конфіденційним тоном, загадково звівши брову:

— Пристрасна. І тим краще для неї.

Як завжди, Фермін мав рацію.

Відчуваючи поразку, я вирішив, що найкращий захист — це наступ.

— Коли ми вже говоримо про пристрасть, розкажи-но мені про Бернарду. Ви вже цілувалися?

— Даніелю, не знущайся з мене. Дозволь мені нагадати, що ти маєш справу з професіоналом у мистецтві зваблювання, а ці ранні поцілуночки мають сенс хіба що для аматорів у кімнатних черевиках. Справжню жінку завойовуєш потроху. У цьому питанні, як і на арені для бою биків, потрібен передусім мозок.

— Інакше кажучи, вона тобі відмовила?

— Ще не народилася жінка, яка могла б відмовити Фермінові Ромеро де Торресу! — вигукнув Фермін, як справжнісінький тореро. — Згідно з теорією Фройда, чоловік нагрівається як лампочка: червоногарячий в одну мить — і знов холодний. Жінка ж нагрівається мов та праска: повільно, але дедалі дужче, і врешті-решт стає смачненька, як гуляш. І коли вона розігріється, їй немає впину. Наче сталеплавильна піч у Біскаї!

Я зважив термодинамічну теорію Ферміна.

— То саме цим ти займаєшся з Бернардою? Нагріваєш праску?

Фермін підморгнув мені.

— Це не жінка — вулкан, що ось-ось вивергнеться. У неї лібідо, як вогненна магма, а серце янгола, — відповів він, облизуючи губи. — Вона нагадує мені мою соковиту мулатку з Гавани, яка була дуже побожна та поклонялася всім святим. Утім, глибоко в душі я — старомодний парубок, який не схильний цинічно використовувати жінок. Тож наразі я задовольняюся цнотливим поцілунком у щоку. Я не поспішаю, розумієш? Гарні речі можуть почекати. Існують мужлаї, які вважають, якщо торкнулися жінки ззаду й вона не заперечує — вони її підчепили. Дилетанти. Серце жінки — лабіринт хитрощів, надто складний для неотесаних умів. Якщо ти насправді хочеш, щоб жінка належала тобі, ти маєш мислити, як мислить вона. Перше, що ти маєш зробити, — завоювати її душу. А решта стане тобі за винагороду.

Я урочисто поплескав у долоні.

— Ферміне, ти поет!

— Ні, я з Ортеґою та прагматиками. Поезія бреше — бреше у свій чарівний грішний спосіб. А те, що я сказав, простіше, ніж шматок хліба з помідором. Покажіть мені Дон Жуана — і я покажу вам перевдягненого невдаху. Я прагну сталості та тривалості. Ось побачиш, я зроблю з Бернарди щасливу жінку!

Я посміхнувся та кивнув головою. Його ентузіазм, висловлений у такий досконалий спосіб, був заразливим.

— Бережи її, Ферміне. Зроби це заради мене. У Бернарди не серце, а золото. І вона вже зазнала чимало розчарувань.

— Гадаєш, я цього не розумію? Розчарування вкарбувалися в її чоло, наче печатка товариства вдів війни. Повір мені: я знаюся на тому, як розраджувати скривджених. Я зроблю її найщасливішою, навіть якщо це буде останнє, що я зроблю в житті!

— Даєш слово?

Із холоднокровністю рицаря-тамплієра він простягнув мені руку. Я потиснув її.

— Так. Слово Ферміна Ромеро де Торреса.

Того вечора справи у крамниці йшли повільно: завітало лише кілька випадкових відвідувачів. Обміркувавши ситуацію, я вирішив відпустити Ферміна до кінця дня.

— Ну ж бо, йди до Бернарди. Запроси її до кіно чи пройдіться